Розділ двадцятий: Внутрішні демони ІV

Йона

– А-гх в ру-кха-ах у тх-ебе віт-трхяне ві-яхло! Ха-кха-кхаа! – продовжує пищати крізь стиснуте горло. 

– І? – відпускає суперницю, а та падає на підлогу, кашляючи. 

– Віяло, яким користувалися дами, щоб приховати своє обличчя. Обманювали не тільки джентельмена, а й себе! – тикає пальцем в руду. – Невже ти справді повірила у свою брехню, що не знала про існування бідних? Ха-хах-аха! Які вони дури, що повірили тобі…, – припиняє говорити, коли носок чобітка заціджує в щелепу. 

– Боляче, – поправляє ушкоджену частину тіла, – але ми заслужили. У мені говорила образа на батьків. 

– Однак ти не була чесна з собою! Вимагала від Домініки на початку правди, коли вона потребувала підтримки. Доставала Ноеля, докоряючи його тотальною недовірою, хоча він теж шукав добрі слова. А коли він вдруге пожертвував собою, що ти зробила…? – піднімається та стає навпроти мене. 

Вона мовчить. Не знає, що сказати чи додати. Це стає ударом для неї. Невже все настільки погано? Грати роль праведної, а насправді…

– Вірно. Ти нічого не зробила. Домініка стала лідером, а ти через свою лють не давала їй спокою. І, до речі, про агресію… Як думаєш, тигричко, твоя бійка тут піде на користь Роззі? – посміхається кутиком губ.

Це остаточно виводить дівчину з рівноваги. Скільки разів не стримувала себе та діяла необачно. Шукала бійки, щоб навпаки раціонально подумати. Руйнувала стосунки з іншими, адже постійно була незадоволена чимось. І найголовніше– брехня собі. Відчай поглинає всі почуття. Залишає тільки глибокий смуток та зневіру. Чому він так тримався за неї, якщо насправді була огидна? Слова зникають. Не може нічого сказати. Хочеться закритися десь від усіх та знищити себе. Тріщина розколює внутрішнє я…

– Ти смерть, що шириться на оточуючих. Не важливо хто це, батьки, коханий, друзі чи навіть чужі. Проектувавши незадоволення собою на інших, просто розв’язала руки…, – двійник знову ходить довкола та шепоче. – Краще нехай інші будуть не такі, не ідеальні, а ти… Найкраща…

І це вколює глибоко в серце. Трощить його на друзки. Душа бажає вибратися з огидної шкаралупи…

Домініка

Біжу вуличками знайомого району. Не знаю куди прямую, але головне, щоб подалі звідси. Тиск у венах пульсує, як скажений. Хочеться вибратися звідси, вилетіти на волю. Озираюся. Усе навколо таке знайоме, а водночас ні. Люди живі та рухаються, але здається, що вони просто існують. Не хочуть рухатися далі. 

– Як я колись…, – слова випадково вириваються з вуст. Поки не розумію їх значення, але нечіткі та незначні уривки вилізають нагадуючи. 

Зупиняюся навпроти вивіски. Там відео змінюються одне за одним. Зрештою показують щасливу сімейну пару. Здається, що ніщо не може зруйнувати їхнє життя. Дві жінки радісно обіймаються та проводять час разом. Потім чоловік з дружиною заводять собаку, даючи їй всю свою любов. Завершується ця частина парою геїв, які гуляють у дитбудинку в пошуках дитини. 

– У вас є бажання стати батьком чи матір’ю? Ви хочете відчути, що таке справжня любов до дітей…? – виходить жінка, що схожа на типову продавчиню непотрібних речей. Проте її талант неймовірний, тому ти купуєш усе, що вона запропонує. – Домашні улюбленці, діти без батьків чи навіть сурогатне материнство– це все не ваш варіант? Ми готові запропонувати рішення! 

Далі вона розповідає про досягнення технологій та науки. Демонструє цікаві та найновіші дослідження, повільно занурюючи нас у болото інформації. В одну мить я вже готова піти, але зупиняюся. 

– Ми візьмемо ваші гени та штучно виростимо дитину мрії! – вона складає руки в замок та відходить. 

Те, що я бачу, зводить мене з розуму. Земля тікає з-під ніг. І я падаю. Лабораторія. Зелена рідина. Великі резервуари. Науковці. Та найстрашніше… Маленькі діти, що плавають там у стані ембріона. 

– Бачила це… Однак коли? – масажую скроні. – Потрібно вибратися… Звідси?! Однак де я? – знову озираюся. Не розумію, що за світ оточує мене. – Заява! Точно. 

Несуся додому на таксі. Благаю рушати швидше. Спогади сотнями вилізають з просторів розуму. Мені вже складно усвідомити де реальність, а де фікція, жарт. Знаю тільки одне:

– Буду жити. Рухатимуся далі попри все! – кричу, як наказую собі. 

Водій косо споглядає за мною, але я не зважаю. Не сьогодні. Не зараз. Я та хто вирішить свою долю, а не він… 

– РОЗРОБНИК! – далі все як в тумані. Кричу й опиняюся в себе в кімнаті. Повторно друкую заяву. Підписую. – Достатньо з мене, чорте! Вилазь і покажися! 

– Яка ж ти невгамовна! – голос виникає нізвідки. 

Йона

Її ноги та руки обмякли. Тіло зсунулося, а тіні повільно та спокійно з’їдають дівчину. Немає того вогню в очах, а лише зневіра. 

– Не думала, що з тобою буде так легко, – двійник ходить колами, наче перевіряючи, як дівчина повільно помирає. 

Йона не відповідає. На жаль, у неї не залишилося сил ні на що. Крутить спогади, як калейдоскоп. Ноель там ще живий та радісний. Це останнє, що допомагає їй триматися за світ. Згадує його слова…

– Підійди…, – шепоче крізь опущені губи. 

– Що-що? 

– Підійди…

– А то ти хочеш нарешті здатися. Чудово, бо я втомилася тут, – негайно підбігає до неї. 

Йона миттєво обіймає її ноги. Двійник починає вириватися та тікати. 

– Що ти хочеш? Не чіпай мене…

– Знаєш, він сказав мені жити далі… Благав, щоб пообіцяла. Як я можу здатися? – повільно піднімається, стискаючи ноги іншої рудої. 

– Тобі не вибратися звідси. Признай це! – відсуває тіло суперниці руками, намагається їй перешкодити. На обличчі гримаса болю. 

– Я ні, а ось ти…, – тикає їй в сонячне сплетіння. 

– Що я? – завмирає на мить.

– Виберися за нас обох та проживи це життя достойно! – зазирає у вічі.

– У мене не вийде! Ми… ми… ми… одне ціле! Помремо тут разом…, махає руками, наче відганяє хмари.