Розділ двадцятий: Внутрішні демони ІІІ

***

Її тіло б’ється в конвульсіях. Нападає жар, що вкриває кожну клітину потом. Перед очима марення. Усе застелене туманним серпанком. Однак стиснувши руки, дівчина тримається. Намагається не втратити свідомість. Згадує про нього. 

– Я йду до тебе…, – шепоче, ледве випускаючи повітря з легень. – Однак спершу виконаю місію. 

Йона

Дівчина спритно приземляється. Простір навколо не змінився, але вона все ще по той бік. Піднімає очі та бачить чиїсь чоботи. Рухається вверх, а коли досягає голови– шокується. Миттєво розкриває віяло. Притуляє до свого горла, адже її ворог… Це вона сама. 

– Ну привіт, солоденька, …, – цю посмішку вона впізнає з сотні, бо це її власна. 

– Що за маячня…

– Бачу, ти нічому не навчилася…, – зловісно замовкає. – Дій! Дій! Дій! – шепоче, як змій спокусник, звідусіль.

Вони крутяться на місці в пекельному танго. Гострі віяла на горлах. Руки напоготові до битви. Чомусь відчутно великий приплив сили, яка бажає вирватися. Йона не стримує себе. Віяло ковзить по шкірі двійника, залишаючи там поріз. Такий самий виникає в неї. 

– Чорт! – торкається цівки крові. 

– Ти так тупо дієш…, – не встигає друга руда договорити, як у живіт потрапляє нога. 

Сильний удар змушує зігнутися їх обох. Однак справжня дівчина не збирається відступати. Крізь біль продовжує завдавати нищівних ударів. Суперниця не відступає, а конктратакує. Використовує лють дівчини проти неї. Попадання за попаданням, але нічого. Вони обоє знають слабкості цього тіла. Це одночасно допомога і поразка. 

«І як перемогти себе?» – наступає з новою силою. 

Домініка

Вриваюся у свою кімнату. Вона рожева та радісна, як завжди. Хочеться просто лягти на ліжко та заснути. Однак вирішую не зупинятися, а йти далі.

– Так-с, а для чого я сюди прийшла? – озираюся, але жодна річ не викликає триґера. – Мабуть, варто запитати в батьків… 

Раптово приходить повідомлення. Вмикаю телефон та бачу пропозицію від Джона. Хоче запросити мене додому розглянути стару справу. Думає, що це допоможе мені з іспитати. Від цього гріє серце. Блаженний мандраж проходить тілом, закликаючи до дій. Так. Сьогодні той день, щоб зізнатися йому в почуттях.

– Точно! – згадую, що мені потрібно. Біжу до робочого столу. Відсуваю верхню шухляду, миттєво беручи потрібний листок. «А ось і ти!» – читаю заяву про стажування на кордоні Єллоустоуну. На мить заплющую очі. – А-а-ааа-аа! – стишено стогну від болю. 

Голова паморочиться, а якісь картинки літають свідомістю. Спираюся на стіл. Незабаром прибігають батьки. Стають з обох боків від мене та бідкаються.

– Доню, з тобою все гаразд? 

– Можливо, вип’єш водички… І ось пігулка! – простягає склянку з долонею Ентоні. 

Прохолодна вода трохи повертає мене до тями. Однак препарат я не п’ю. Піднімаю очі на них– чомусь плачу. Стаю, ледве не падаючи, а потім обіймаю. Голову далі наче тримають в лещатах, але сімейні обійми допомагають.

– Ніко, випий пігулку, щоб голова не боліла…, – знову простягає чоловік.

– Навіщо? Та й звідки ви знаєте, що в мене головний біль? – відсторонююся від них.

– Обов’язок батьків знати, що з їхніми дітьми, – цілує в чоло Памела. 

– Не переймайтеся. Усе добре. 

– Тоді підемо обідати? – запитує Ентоні.

– Звісно…

За декілька хвилин на столі вже стоїть обід. Суп з морепродуктів, грінки з форшмаком та легкий салат з креветками– усе це пахне так знайомо і сімейно. Ми сідаємо за маленький круглий кухонний стіл– починаємо трапезу. 

– Домініко, ти будеш їсти суп?! – цікавиться Памела, коли відкриваю супницю. 

– Так, а чому ні? 

– Можливо, краще салатик? Ти ж любиш їх…, – простягає чоловік.

– Ні. Не сьогодні…, – завершую набирати суп.

Батьки перезираються, але нічого не кажуть. Не звертаю на це увагу та беру грінку. Далі пропоную їм допомогти, проте батьки відмовляються. 

– Я хотіла поділитися з вами дечим, – відкладаю ложку, витираю губи серветкою.

– Ти сьогодні така активна, аж незвично, – шепоче Ентоні.

– Ви мої найрідніші, тому скажу спершу вам. Я хочу врешті зізнатися Джону, що він мені подобається, – не можу стримати посмішки, а очі натхненно дивляться у вікно, де бушує море. «Хіба в цей час бувають бурі?» – махаю рукою, повертаючись до рідних. 

Їхні обличчя мене лякають. Ентоні та Памела дивляться на мене так, наче я завинила перед ними. Постійно життєрадісні вони ніколи не показували такого роздратування, злості. Вона копирсається в супі, що ніколи не робила. Чоловік ж бере її за руку. 

– Навіщо ти лякаєш мати? – зиркає на мене.

– Як лякаю? – широко розплющую очі. 

– Ти поводиш себе дивно…, – тепер Памела накриває своєю долонею мою. – Наша спокійна та мила дівчинка в житті такого б не сказала. 

– Гаразд…, – вирішую змінити тему. – Можливо, вам сподобається ця новина? – залізаю в сумку, витягую заяву– простягаю їм. 

Батьки уважно читають. На декілька секунд усе завмирає. Впевнена, що вони оцінять моє рішення та підтримають. Я довго вагалася щодо цього, адже мені було достатньо й простого патрулювання міста. Однак там буде Джон і зміна оточення. Чомусь глибоко в душі хотіла цього. Тому одразу заповнила її не обдумуючи. 

– Це ж все жарт? Так! Аха-хах-ах! – заливається сміхом Ентоні. Він настільки нестримний, що занурює нас усіх у вихор. 

– Точно. Наша донечка б ніколи такого не зробила! – доєднується вона, витираючи серветкою сльози. – Я знаю, що ти знайдеш собі хлопця з однолітків, як колись хотіла. Потім створиш сім’ю. Народиш двох діточок, а згодом у декрет допомагати в ресторані.

– Мирне та спокійне життя! Усе, як ти й хотіла, – Ентоні піднімається. Стає між нами та міцно обіймає. – Ось про таку сім’ю я завжди мріяв. 

– Той кар’єрний ріст тобі не потрібен. Там більше обов’язків та відповідальності, а тобі достатньо стати сержанткою, – її очі по-материнськи обіймають мене теплим поглядом.