Розділ двадцятий: Внутрішні демони ІІ

– Я тебе люблю! – не можу цього не сказати. Груди спирає, а очі бажають розтопитися в океані сліз. 

– А я тебе кохаю.

Він зводить мене з розуму. Біжу на зустріч. Оминаю все, що можна. Більше не буде шансу. Дівчата чекають мене позаду. Крок до кохання. Ще один– і я в його обіймах. Палко цілую. Стискаю рідну спину, яку постійно бачила перед собою. Тону в ароматі шоколаду. Лише б Джон був моїм. Хочу жити. Повернутися назад та створити міцні стосунки з ним. Ми ще стільки всього не пройшли… Не подолали. 

– Біжи, – розриває наш поцілунок, поглиблено поцілувавши, та шепоче. – Ти виживеш. Я знаю.

– Чекай на мене…, – кладу руку на його груди, а – на своє. – Якщо серце калатає, то я точно жива. А якщо я жива, то так просто мене не вбити.

Розриваю наші руки та біжу. Останній раз оглядаємося. Ось вона, фінішна пряма, що або розтопче нас, або перенесе на олімп. Ми не ті хто здасться. Піднімаємося на статую. Обдивляюся навколо. Залізаємо під кожен кущ. Тоді знаходимо сітку. Роззі здіймає її. Люк. Дивно, але голова реагує нормально. Більше немає болю, що раніше виникав тут. Ми втрьох розкриваємо його. Бачимо драбину й глибокий тунель. Ліземо швидко. Всередині лише порожнеча. Настільки сильно втомилися, що навіть немає сил переживати. Не пам’ятаю, як ми спустилися донизу. Однак коли усвідомлюю це, ноги вже відчувають землю. 

– Вітаю, конкурсанти! – до нас підходить чоловік, тримаючи якусь папку. 

Мовчимо.

– Домініка Павелл, Кан Гу Джо та Роззі Лейва– це ви? – оглядає кожну зліва направо. 

– Ти не говорила, що маєш інше ім’я, – пошепки питаю в дівчини.

– Так ви і не запитували…

«Резонно», – киваю чоловіку, а дівчата повторюють мій рух.

– Чудово. Далі вас чекає випробування…

– Що? – спалахує Йона. – Достатньо з нас! – розкриває віяло та притискає до горла організатора. 

– Не рекомендую, – відсуває його пальчиком. Поправляє свій зелений костюм. – Вб’єте мене й тоді всі застрягнемо тут, – пильно дивиться на мене. 

«Невже й він заразом з іншими?» – кладу руку на плече дівчини, хитаючи головою. 

– Кожна з вас отримає своє унікальне випробування. Це справді останній крок перед зустріччю з Розробником. Однак зможе це зробити лише одна з вас…

Не реагую. Вони вичавили всі соки з мене. У годиннику зброя. Я змушена піти. Однак що буде з дівчатами? Дивлюся на них. Зустрічаюся віч на віч з тими, хто підтримував. І зараз стану для них катом. По щоці стікає одинока сльоза– останнє, що залишилося в мені людського. 

– Протримайтеся до останнього…, – обіймаю їх та шепочу. – Зроблю все, щоб закінчити найшвидше.

– Звісно, ми не здамося, – вогонь в очах Йони палає. Він завжди горить несамовитою енергією. 

– Ти можеш розраховувати на нас, – така маленька та тендітна, але всередині сильна, Роззі гладить моє плече. 

Ми розвертаємося до чоловіка та йдемо вперед. Веде нас до дверей. Великі та сталеві, вони відкриваються перед нами, пускаючи в останню путь… 

Перша зала простора. У ній нічого немає, окрім великої кушетки, яка більше похожа на стіл для тортур. Багато шлангів, кабелів та ремінців, щоб скувати руки та ноги. Роззі здригається, коли бачить його, але силує себе і йде далі. 

– Ваше перше випробування має назву «Самопожертва«, – розпочинає організатор. – Його ціль показати, яка благородна ця чеснота у порівнянні з Егоїзмом. 

– У нас філософський кружок? – складає руки на грудях.

– Не думаю…, – зазначає єдиний чоловік серед нас. 

– Що потрібно робити? 

– Для того щоб пройти його, одна з вас змушена сісти в цю кушетку та щосекунди віддавати свою життєву енергію… 

– Це дурдом…!

– Я пропоную себе, – виходить вперед.

– Роззі? Ні, навіщо, – повертаю її до себе та дивлюся у вічі і те, що бачу, змушує серце впасти в п’ятки. 

– Одна з нас повинна це зробити. Мій ґаджет працював саме так. Я готова. У мене більше досвіду, ніж у вас. 

– Це вірно. Інші двоє не зможуть пройти випробування, якщо одна з вас відмовиться підтримувати життєвою енергією. 

Кидаюся до неї і обіймаю. У моїх силах немає нічого, що можна було б змінити. Я, як лідерка, розумію всю ситуацію. Йона приєднується до нас. Серця, мабуть, востаннє б’ються в унісон. Однак ми не кидаємо надію. 

– Успіху вам…, – відходить від нас та йде на добровільні тортури. 

Дивлюся на кожну мить, як дівчина стає піддослідним кроликом. Лягає на кушетку. Її застібають. Приєднують до тіла всі пристрої. А за мить– гучний крик.

– А-АА-ААА-А! – тіло здригається, а її мізки, здається, плавляться. 

– Що з нею?! – вигукуємо одночасно.

– Це первинна реакція тіла. Далі все піде простіше. Однак я поспішив би, якщо хочете перемогти… 

Ми хапаємо його за руку та несемося вперед до наступних дверей. Кидаємо останній погляд на неї. Вона лежить, здригається, потім засинає і все по колу. Щосекунди, щомиті страждання. Стискаю кулаки від безвихідної ситуації. Двері закриваються, а ми вже в новому місці. Це похоже на погоню. Жодної зупинки чи перепочинку, а лише шлях вперед…

*** 

– Це дзеркало? – Йона торкається предмета, що одиноко стоїть у центрі зали. 

Цього разу маленьке приміщення більше схоже на кімнату у квартирі. Місця мало порівняно з минулим кабінетом, де зараз страждає Роззі. 

– Випробування на «Чесність«. Ми можемо бути чесні перед іншими, але не перед собою, живучи в «Брехні«. Ці дві протилежності зустрінуться тут. Чи ви готові їх побачити? 

Ми переглядаємося з дівчиною. Серцем розумію, що це не моє випробування. Здається, Йона теж. Вона стискає мої руки, беручи їх у свої долоні. Її тепло на мить передається мені. 

– Ти підеш? – це не похоже на запитання, а – більше на ствердження. 

– Так, куди мені до рятівниці всіх…, – хижо посміхається. – Надери йому зад за нас! – розриває наші руки та біжить у дзеркало, а за мить зникає всередині нього.