Розділ двадцятий: Внутрішні демони І

Забравши Роззі зі схованки, я провела її до нашого померлого учасника. Ми вирішили поховати його хоча б в уламках, щоб тіло не понівечили монстри. За годину складної праці у нас все вийшло. Я зрозуміла наскільки спустошено себе почуваю. Це було не тільки внутрішнє відчуття, а й зовнішнє. Нас тут лише троє… Більше нікого не було. 

– Думаю, варто сказати декілька слів… перед тим, як піти, – стишено каже Роззі. Дівчина, здається, відійшла від недавніх подій. 

– Йоно? – даю їй перше слово.

– Я уже стільки сказала тобі до цього, – підходить ближче. Її волосся розлітається за вітром, а останні сльози висихають на шкірі. – Дякую тобі, що з’явився в моєму житті, – зупиняється, схлипуючи сильніше. 

Роззі та я обіймаємо її з двох боків. Відчуваємо, як тіло здіймається. Гладжу по спині. щоб втамувати горе.

– Дякую вам…, – вирішує продовжити. – Ти дав мені стимул рухатися далі та жити без перешкод, що в моїй голові. Ми не без проблем вирішували всі негаразди… І я безмежно рада, що ти врешті довірився мені-і-ііі-і! – заривається в моє плече. 

Мить ми мовчимо, щоб не руйнувати цю тишу. Однак далі розуміємо, що дівчина більше нічого не скаже. 

– За цей місяць я дізналася багато про тебе, проте не зрозуміла, що творилося в душі. Думаю, це нормально. У тебе були причини не розповідати щось... Знаєш, я бачила цей зріст. Як із людини, що нікого не бажає підпускати до себе, ти став відкритішим, – у носі щипає, а непрохані сльози бажають вирватися. – І мені прикро, що не було достатньо часу, щоб ти зміг продовжити свій розвиток…

Приєднуюся до Йони, розриваючи своє серце гіркими сльозами. Не можу знайти спокій, тому гуляю тілом дівчини. Обіймаю її сильніше, щоб розділити цей біль. 

– У тебе було добре серце. Відчувала це. Саме тому хотіла допомогти декілька разів. Світу буде складно без таких людей…

І тут ми мовчимо. Лише вітер нашіптує поминальну мелодію. Даємо собі ці декілька хвилин спокою та прощання. Однак не можемо стояти довше. Я дивлюся в обличчя Йони. Очима кажу, що потрібно рухатися. Бачу відповідь. Роззі теж готова. Розвертаємося та йдемо вперед. На горизонті знову статуя гейзера. 

– Ну що ж. У вас залишилося дванадцять годин. Думаєте, що знайдете? – він кладе голову на руки, наче милується нами. – Мої маленькі піддослідні кролики! Ха-ха-ха!

– Ти здохнеш, коли ми знайдемо тебе! – говорить руда, тримаючись за останнє віяло. 

– Спершу знайди! ХА-ХА-ХА… Гаразд, підведемо підсумки. Ось наша таблиця, – вказує на величезну голограму. 

Дивовижно, але я вперше дійшла до першої позиції. Розправляю плечі, адже нове місце дає мені крила. Йона– друга й відповідно Роззі– третя. Відчуваю мандраж перед останнім кроком. 

– Домініко, ми пропонуємо тобі нову модель годинника. Підійди та візьми!

У відповідь на його слова збоку виходить чоловік з спецпідрозділу. У руках тримає подушку, а на ній новий ґаджет.

– Дякую, але він мені не потрібен! – злісно дивлюся на чоловіка.

– Це як? – у його словах чути дитячу здивованість.

– Отак. І без нього впораюся.

– Ти змушена взяти!

– Ні.

– ЗАТКНИСЯ. ЦЕ МОЯ ГРА І МОЇ ПРАВИЛА! – зривається на крик. З’єднує руки в замок, як завжди.

– Достатньо з нас твоєї гри…, – підтримує Йона. 

– Так! – доєднується Роззі.

– Протягом місяця ти постійно ігнорував статути й робив, що заманеться. Прийшов і мій час, – дивлюся в очі маски, сподіваючись, що мої слова чітко доходять до адресата. 

– ТИ ВСЕ ОДНО МЕНЕ НЕ ЗНАЙДЕШ! ХА-ХА-ХА! 

«У людини, що проводить такі ігри, не може не бути якийсь розлад особистості… Однак щоб так яскраво…», – підходжу ближче до його голограми. 

– Що ти робиш ?! – він інстинктивно відсахується, наче можу його досягнути.

І тоді мені б’є сонячне світло в очі. Це єдиний промінь поміж хмар, що відбивається від статуї. Випадково згадую своє видіння та розумію. 

– Дівчата, він під статуєю! – махаю рукою та лечу вперед.

– Ні-іі-ііі! – кричить так несамовито та дивно. – Розстріляти! 

На його команду з кожного місця виходять чоловіки та жінки зі спецпідрозділу. Їх настільки багато, що вони стають навколо нас. Оточивши, наставляють зброю, щоб ми не могли вибратися. Хочеться прибити цього козла, але спершу потрібно добратися до нього. 

– ОПУСТИТИ АВТОМАТИ! – його голос…

Обертаюся та бачу Джона зі ще більшою командою, яка йде на підмогу. Вони також озброєні та готові нанести удар щосекунди. Сателіти Розробника опускають зброю. Роблять це повільно та виважено. Ніхто з них не хоче гинути через такого придурка. Ось і вся правда. Тут ніхто не бажає коритися йому. 

– Домініко, тікай! – кричить, тримаючи зброю.