Розділ дев'ятнадцятий: Страх, повернення та остання битва VІІ

«Він боксер? Чому так легко ухиляється?» – ставлю підніжку, щоб збити. Простору між нами надзвичайно мало. Силуюся потрапити в коліна. 

Робить випад на мене та б’є дробовиком у живіт. Відсахуюся на декілька кроків назад. Згинаюся від неймовірного болю. 

– Пташко, вже не така смілива? – повільно та спокійно плентається до мене. 

«Ми це ще побачимо!» – різко несуся на нього тараном та змушую впасти. 

Хоче поцілити мені в обличчя стволом, але я намагаюся відвернутися. Тоді беру в руки пістолети. Вони все-таки моя зброя. І лупаю по зап’ястю, наче хочу роз’єднати його з рукою. Чую крик. Потрапила туди, куди потрібно! Ще один удар. Потім у плече і в пику. Зриваюся на таку злість, що не маю сили стриматися. Б’ю з бажанням вибити всі соки. Це чортове поріддя остаточно мене вивело. Здається, мозок вимикається, залишаючи голу та тендітну душу. Проте зараз вона палає вогнем помсти. З одного боку він не зробив нічого поганого мені… в рамках цієї гри його дії ніщо. Однак ця ненависть до мене та постійне переслідування назбирали надто багато жовчі. Думаю, що він також поділився зі мною нею, тому я стала така дика. 

Йона

– Знаєш, мої батьки дали мені друге ім’я «Йона» на честь одного з пророків. Тож думаю, прийшов час очистити священним вогнем світ від такого виродка, як ти, – дівчина посміхається, барабанячи пальцями по віялу.

Полум’я поступово осяює всю його поверхню. Лине такий жар, що вони обоє вкриваються потом. Очі благають про милосердя. Однак з іншого боку бажають покінчити з нею. Ніхто не ворушиться. Небезпечно. Дівчина з віялами, що поблизу горла, та чоловік– чий клинок у животі суперниці. Стає нестерпно спекотно. Сонце, яке додатково палить зверху, вбиває кожну дрібку самоконтролю. Душа врешті тоне у хвилях паніки. Це кінець. Виходу немає. 

– Можливо, ми вирішимо це мирно: вб’ємо інших та підемо двоє у фінал? – хитродупий Найджел намагається вплинути на Йону. 

– У мене є краща ідея. Ти зараз встаєш, витягаєш меч з мене та йдеш у центр. Там ви покінчите одне з одним, – показує оскал, що страшніше звіриного, адже він свідомий. Злість та жага, контрольовані спокійним мозком, – це неминуча смерть. 

– Ні. Тоді краще померти у двох-аах, – захлинається гарячим повітрям, а в очах бринять сльози. 

– Ти вже вмираєш, а до мене жар прийде пізніше. Хоч так житиму довше, – повіки опущені, а мокре волосся огинає обличчя. 

– Ні-ііі-і! Не бувати цьому! – висмикує праву руку, шкодячи собі лезом? 

«Невже захист знято?» – пильно стежить за найменшим переливом щита, який повільно зникає.

Дівчина намагається її впіймати та тисне сильніше. Страшне нестерпне горлання як грім серед ясного неба. Рука рухається їй на зустріч… Мить– лезо розтинає її. Тепер чоловік без долоні. Руда не помічає, як той висмикує лезо клинка з неї. Потім б’є у пах. Вона лається від сильного болю, що змушує зігнутися на двоє. Використовує цей момент, щоб втекти. Тепер він собі не допоможе. Одна рука працює, а інша стікає кров’ю. 

– Не тікай. Це твої останні хвилини. Краще покінчимо з цим уже…, – жар врешті спадає, хоча тіло продовжує відчувати пекельні вібрації. Намагається встати крізь біль внизу живота.

– Я б теж не радив це робити! – викрикує Ноель позаду. 

Він стоїть разом з дівчиною з іншої команди. У тої велика рана від стріли в животі. Не зрозуміло, як вона ще живе, але видно маленькі здіймання тіла. Очі наповнюються радістю, коли дівчина бачить його. 

– Йоно, негайно вбий її, доки та ще жива.

– Навіщо? Ти не можеш зробити це?! – зривається на крик, ледве встаючи в стійку.

– Ці бали мені не потрібні, а от у твоєму випадку можуть врятувати життя, – говорить спокійно, напружено стискаючи тятиву. 

– До чорта ті бали. Достатньо з мене цього всього! – нахиляє голову від запаморочення. 

– Я вб’ю! – Найджел зривається з місця та летить до Ноель.

Чомусь світловолосий хлопець відступає. Крок за кроком наче тікає подалі. Обличчя Йони знову багровіє. Не цього вона очікувала від хлопця. Серце пропускає удар у мить, як вони вже стоять надто близько. 

– Що ти робиш? 

Він тихо пронизує її душу своїм поглядом. Мовчить. Сонце освітлює його неймовірне волосся, роблячи настільки сонячним. Клинок вривається в тіло дівчини. Вбиває. Очі чоловіка широко розплющені. Десь глибоко живе божевілля, до якого нас довела гра. Вона падає. Без жодного звуку гине, залишаючи світ без останньої волі. 

– Будь ласка, залиште мене з собою! – благає широко розплющеними очима. 

Бабах! 

Усі обертаються на джерело звуку. Це в будівлі. Мабуть, Домініка… Серце знову неприємно стискає. Найджел, використовуючи паніку пари, наближається до Ноеля. Останній починає тікати. 

– Та вистріли в нього вже! – розриває криком простір Йона. Біжить, щоб наздогнати: нещадно вбити ворога.

Ноель відступає. Спершу інстинктивно біжить, але врешті сповільнюється. У голові сотні запитань. Мчить розгонисто, не звертаючи уваги на нудоту та запаморочення. Її волю сповнюють біль та злість. Живлять, як паливо, та допомагають рухатися вперед. 

«Чому в нього таке спокійне обличчя…! Горобчику, що ж ти робиш…?» – біжить з останніх сил, оступається, але крокує. 

Ось ця злощасна мить. Два чоловіки. Один з бажанням вбити, а інший – померти. Меч злітає в повітря з наміром згубити. Крик позаду. Войовничий та нещадний лунає. І летить. Її остання воля та бажання розрізає повітря. Один. Два. Три. Удар. Кров розлітається навколо. Чоловік падає, а позаду нього він. 

– Ноеле-ее-е! – кидає друге віяло на землю та прямує до нього. Пробігає повз мертве тіло, де застрягло перше –. Навіть не дивиться, адже перед очима лише він. – Що ти робиш? – схлипування час від часу переривається гарчанням. 

– Так потрібно. 

– Невже ти мені не довіряєш? – витирає сльози незграбним рухом за допомогою рукава. 

– Довіряю. Ти ж пам’ятаєш, що я сказав тобі вночі? – дивиться у вічі.