Розділ дев'ятнадцятий: Страх, повернення та остання битва VІ

У відповідь йому в голову летить мінібомба. Дим приховує мене. Дякую Роззі піднятим пальцем угору. Використовую цей момент та тікаю. Звісно, це складно назвати втечею. Пересуваюся на своїх чотирьох– руках та ногах. Намагаюся прямувати до будівель. Там обов’язково сховаюся. Починаю бачити краще, тому відповзаю подалі, доки…

– Ай, – стишено зойкаю. Голова б’ється об енергетичне поле. – Це Розробник постарався? – шепочу, обдумуючи це. 

Щоб відчути стіну, ще раз торкаюся її. Нічого не відбувається. Вовтужуся, прикладаючи більше сили, а тоді… Знову різкий головний біль. Перед очима все пливе. Картаю себе за цей тупий вчинок, аж ось…

«... швидко стіну навколо них. Вони не повинні вибратися звідси!» – переляканий знайомий голос захоплює свідомістю. 

Забираю руку. Нескладно здогадатися, що це Розробник. Однак часу подумати в мене немає, тому піднімаюся і лечу в будівлю, яка не захищена щитом. Зір повернувся випадково. Допоміг контакт зі стіною? Відповідь на цей феномен я дати не можу, тому просто вирішую сховатися всередині. Ворушуся в потрібному напрямку, як починаю чути, що мій ворог врешті вибрався з-під дерева. Постріл. Інший. І ще. 

– Тобі гайки, курво! – зривається на крик. 

Роззі

Цілителька піднімається по сходах. У цей час дівчата змагаються з чоловіками, тож їм потрібна допомога. Намагається зробити хоч крихту, щоб бути корисною. Ось уже стоїть на четвертому поверсі: не надто високо, і не низько. 

– Буде ідеально! – починає розкладати своє приладдя. 

– Так, справді…, – холодний та різкий жіночий голос доноситься позаду. – Тобі так буде краще.

– А-а-ааа! – заливається криком уся потрощена кімната. Будівля недобудована, тож кожен звук тут, як з гучномовця. 

Удар, сильний ляпас, кляп у роті, мотузка, зв'язані руки– усе це несеться перед її очима. Від шоку не може усвідомити, що трапилося. Мокрі краплі вкривають тендітну шкіру, а руки трусяться. 

– Ей, ти там жива? – жінка трусить цілительку та клацає перед очима. 

Ніякої реакції. 

– От причмелена…, – повертається до свого ґаджету та сідає в позу лотоса. Золота енергія знову тече з більшою силою. На її тілі лише геть видимий серпанок тьмяного жовтого кольору. – Гм, якщо ми нічого не робитимемо, то  вони здогадаються, що з тобою щось не так. 

Встає. Бере одну з бомб, закриваючись щитом. Озирається та кидає в Дена. Посмішка сяє на обличчі до небес. 

– Пробач, друже…

Тятива на луку натягається. Його конструкція змінюється, стаючи смертоноснішою. Він вигинається та приймає в обійми стрілу. Прицілювання. Чудово. Один. Два. Три. Постріл.

Домініка

Стрімголов минаю чергову кімнату. Їх тут так багато, що краще назвати це лабіринтом, ніж будинком. Не можу знайти сходи, щоб піднятися догори, тому змушена снувати тут. Перезаряджаю пістолети. Тепер я напоготові. Стою за стіною перед великим коридором. Сподіваюся, що він не здогадається про це. Вдихаю. Видихаю. Серце божевільно калатає. Навостривши вуха, не рухаюся. Кожен порив вітру чи маленька комашка дратує мене. 

«Комашка?» – чомусь згадка про це змушує свідомість напружитися. «Ми десятки разів спали на відкритому небі й жодного разу не зустріли комарів?» – неочікувана дрібниця провокує сотні мурах по тілу. «Це дивно… Дуже». 

Не встигаю я розвинути думку, як дехто наздоганяє мене. Повільна та моторошна хода заповнює тишу. Впевнена, це він. Згинаю лікоть, підносячи пістолети. Таким чином мені буде легше прострілити йому макітру. Спина притуляється до холодної стіни. Тілом проносяться сотні мурах, але серце повертає до пекельного жару. Воно здіймається так, що готове вистрибнути та полетіти в космос. Хочеться все кинути та засипати його градом куль. 

«Не можна… Хто його знає, що буде далі… Сподіваюся, Ноель знайде ту дівчину, або я випадково…», – піднімаю голову догори: можливо, вона в цій будівлі? 

Бабах. Гучний постріл лунає справа. І я знову почуваю себе так, наче мені зацідили в голову. Торкаюся скроні та розумію, що в мене тече кров. Він догрався. Вистрибую зі схованки та стріляю в стелю вибуховими хвилями. На жаль, ті не долітають до нього, адже їхнє силове поле швидше помічає об’єкт та вибухає. Однак результат є, яка різниця, куди потрапити? Головне– дезорієнтувати його. 

– ТИ ЗДОХНЕШ! – чоловік зривається. Він рве та розгрібає все, що перед ним. 

«Чорт, потрібно тікати…», – озираюся, бачу ще декілька вузьких довгих коридорів.

Постріл. Ще декілька. Усе розлітається на друзки, а я тікаю, як від погоні. Поворот. Вліво, вправо… прямо, ще раз. Двічі назад, адже тут немає проходу. Повертатися туди складно, тому намагаюся не бути поміченою. Аж ось його фігура збоку. Стріляю. Невпинно сильно змушую чоловіка відступати. Кулі одного пістолета потрапляють на тіло, а іншого в навколишнє середовище. 

– Нічого не вийде, коли ти заспокоїшся? – танком рухається до мене, але не стріляє. Тут мало місця, тому це не вигідно. 

Знову ігнорую його і роблю дурне. Біжу на нього. Виставляю пістолети. Чоловік настільки впевнений у собі та захисті, що нічого не робить. Або ж… Якщо зараз у його дробовику куля, що спричинить силовий удар, тоді тут точно все впаде. І це мій шанс. За мить буду поблизу нього. Наставляю пістолет, а насправді б’ю ногою в бік. Влучаю! На секунду завмираю. Не розумію, що трапилося. Часу на роздуми немає, тому б’ю. Прагну вибити з його рук зброю, але той відчайдушно тримається. Удар вліво, вправо, а потім ще знизу. Нічого. Результату просто нуль.