Розділ дев'ятнадцятий: Страх, повернення та остання битва V

– Як думаєш, що відбудеться, коли я зніму квантовий режим? – на обличчі жодної посмішки, там лише втома та бажання перемогти. 

– Тоді ми разом спалахнемо тут, – жар з віяла розноситься простором навколо сильніше. Це не просто вогонь, а цілий вулкан. Інше віяло тримає на зап’ясті чоловіка в пастці.

Йона кидає погляд мимохідь на живіт. Один з парних клинків зараз схожий на незавантажену текстуру, яка розкладається на сотні частин перед очима. Вони обоє завмерли за моментом до смерті. Хто ж переможе?

Домініка

– Хе… хе… хе, – стримую подих, щоб не показати своє місцезнаходження. Біг з перешкодами в академії тепер здається дитячою забавкою. «Де той покидьок?!» – намагаюся виглянути з-за стіни. 

За короткий проміжок часу мені вдалося оминути наше поле бою двічі. Одного разу це було за годинниковою стрілкою, а іншого– проти. Вдалася до всіх спроб, щоб перешкодити чоловіку помітити мене. Його фігура бовваніла посередині, наче йому не потрібно слідкувати за мною. Так… наче він усе бачить. 

«Чорт!», – зриваюся з місця та прямую далі. Як тільки моя фігура зникає зі схованки, вона вибухає. «Потрапив дробовиком», – констатую факт, адже чудово знаю цей звук.

Припускаю, що його ґаджет для виживання– камери. Розмістити їх тут та чекати на нас водночас просто і геніально. Відтепер змушена бути ще обачнішою. Помічаю неподалік невеличку гору з каміння. Вона набагато ближча до ворога, тому мені вдасться не тільки непомітно сховатися, а й поставити його в зону ризику. 

– Домініко, припини ховатися. На цьому проекті повинен залишитися лише один Д. Розумієш? – стукає себе по долоні дробовиком, наче це дитяча іграшка. В очах бачу божевілля і бажання врешті покінчити зі мною. 

– Знаю тільки те, що ти втратив здоровий глузд, як і Розробник! – вистрибую та вкриваю його градом куль. Сподіваюся, що це знову дезорієнтує його і допоможе швидко переміститися до іншої локації. 

Однак надії марні. Ден слідкує за мною й також випускає кулі одна за одною. Його дріб уражає великі ділянки позаду мене. Біжу та відчуваю, як свистять вони за спиною, а до найближчої схованки ще далеко… Наступна перешкода– це колода. Кроки стають ширшими, а біг– розгонистим. Перестрибую. Вдало, але приземляюся не дуже. Біжу далі. Не маю змоги рефлексувати про те, що мої навички з академії погіршилися.

– А вона має рацію, чуваче. Ти справді трохи божевільний! Ха-ха-ха! – Розробник знову грається з нами. 

«Я мала непомітно це зробити…», – рухаю ногами швидше й швидше, адже невідомо, коли він наздожене мене. Не знаю, чи це допомагає мені та гнида, чи як, але ще трохи– і буду на місці. 

Постріл! 

Вуха закладає. Почуваю себе так, наче мені зацідили чимось тяжким по голові. Від того, що намагаюся різко зупинитися чолом, несуся вперед. Світ сповільнюється. Я лечу в невагомості, а через мить цілую стіну. Віддача, яку спричинив постріл, настільки сильна, що мене трохи нудить. Припускаю, що це одна з його навичок. 

– Аа-агх…, – сильно б’юся головою. Знову перед очима пливе, а руки не можуть нормально втримати ґаджет. Миттєво натискаю на годинник та задаю команду. 

– Ну нарешті…, – говорить Ден, повільно ступаючи в мій бік. – Знаєш, як довго я чекав моменту, щоб поквитатися з тобою! 

Доки пристрій дізнається про мій стан здоров’я, несуся назад. Розмовляти з ним я не буду: занадто багато честі. Незграбно, повільно та дивно, але я змушена повзти. Останнім часом стільки разів почувалася, як мокре курча, що вже звикла. Тілу не потрібно багато часу на відновлення. Дзинь. Намагаюся сфокусуватися на екрані годинника.

«П’ять хвилин– зір повернеться», – видихаю та прямую вглиб. Протриматися стільки часу не складно. Піднімаю голову та розумію, що неба не видно. «Б’юся об заклад: це дерево», – змінюю кулі в пістолеті. Коли зір був ще зі мною, не бачила жодної великої конструкції поблизу. Тому здогадка вірна. Я впевнена…

Прислухаюся. Десь далеко від мене кричить Йона. Боляче чути її відчайдушні спроби вижити, а хотілося б навпаки – переможний клич. Окрім цього його кроки відлунюють за десять метрів від схованки. Змінює ноги повільно та спокійно. Дену цілком зрозуміло, що я безпорадна, а камери тільки підтверджують моє розташування. Неочікувано стріляє в гору каміння. Воно розлітається, влучаючи в мене. Ці удари мізер, якщо порівнювати з усім, що трапилося з нами. Відчуваю його десь поблизу. Гидка аура шириться землею від постаті, як скверна. Чи може бути він менш потворним, ніж ці монстри? Згадую фото одного з президентів. Мабуть, не може. Ці люди такої долі не обирали, а от він… Його кроки, як похоронний дзвін, відбивають останні секунди. 

«Думаю, це вдалий момент», – заряджаю зброю, вкладаючи всі сили в це. Знімаю курок двома руками. Руки не слухаються. Відмовляються діяти до останнього. «Ні! Не підведіть мене!!!» – стискаю зі всіх сил. І врешті постріл. Дерево тріщить від вибухової хвилі. Падає. Чую стишений стогін. «Можливо, щит захистить тебе від куль, але не від величезного тиску», – у кожного є свої ліміти, тому приємно хоча б чути, як тріщать його. Виповзаю та рухаюся вперед. Це шанс зайняти вигідну позицію…

– Не втечеш, стерво! Я знайду тебе.