Розділ дев'ятнадцятий: Страх, повернення та остання битва ІV

«Що відбувається з тобою…».

Ми розбігаємося. Цілителька випускає бомбу, яка закриває нас від чужих очей. Руда несеться далі вліво, а третя членкиня вправо. Я ж ховаюся за уламками, що тут розкидані. Коли пил опускається, чую удари лез: це Йона. Якщо вона розпочала свою битву, то прийшов і мій час. Визираю– одразу ледве не отримую в голову постріл. 

– Чорт, ну ти й гнида! – зводжу курок та миттєво стріляю різними кулями. Одні звичайні, але інші з вибуховим ефектом. Можливо, вони його не зачеплять, але дезорієнтують. – Агх, як він мене втомив, – визирає тільки мій пістолет зі схованки, посміхаючись ритмічними пострілами. 

– Ай, стерво! – чую падіння та стишені стогони. Не розумію, що з ним, але, можливо, мій план спрацював: не помітив вибухової кулі поміж звичайних. 

Сміливості мені не бракує, тож я миттєво повністю покидаю схованку й, поки Ден корчиться на землі від дезорієнтації, стріляю. Кулі летять одна за одною в нього. На жаль, щит то відбиває, то пропускає їх. Однак я продовжую свій тиск, адже ніщо не вічне. Через ще п’ять пострілів супротивник врешті стає. Перебігаю на іншу схованку, але мене встигає зачепити дрібом від його зброї. Одна куля– це вже небезпечно, а коли вони розділені на десять– це сотні ран. Оглядаю плече, але поки нічого серйозного: лише декілька подряпин. Біжу далі. Не можна, щоб він досягнув мене неочікувано. 

Йона

У той час Йона б’ється з повелителем парних клинків. Він прудкий та легкий, проти її громіздких віял та їхньої могутності. Вона миттєво закриває себе специфічним щитом.

– Ніхто ж не заперечував, що ми не можемо використовувати свою зброю по-особливому, – посміхається, показуючи свою силу. – Не така і безпорадна, як ти думав. 

– Ми це ще побачимо, – полум’яний і яскравий голос виривається з його вуст. – Пропоную битися без надздібностей.

Йона киває, не шукаючи причини відмовити. Наступний звук розрізає повітря навпіл. Зброя супротивників схрещується. Чути характерний скрегіт металу. Остання битва, тому кожен робить все можливе, щоб знищити ворога. Дівчина намагається насадити Найджела на складене віяло, але він ухиляється, парируючи удар. Тоді його парні клинки починають свою тираду довгих та невпинних рухів. Битва з ними означає– супротив трьом душам одночасно. Не маючи гармонії у їхньому використанні, ти не досягнеш успіху. А швидкий погляд на майстерність чоловіка допомагає усвідомити всю силу та лють. 

«У мене немає такої гармонії з віялами…», – думає та стискає сильніше їх, відчуваючи міць, що тече всередині. 

Їхня природа настільки унікальна, що десь використовують, як аксесуар, а в іншому місці– як зброю. Тендітні дами прикривають обличчя, ховаючись від наполегливих поглядів парубків. Могутні воїни розрізають горлянки тим, хто посмів повстати проти імператора. Тепер вона займає це місце… Ховається від наполегливих ударів хлопця за щитом із віял. 

«Достатньо ігор», – оглядається, шукаючи слабке місце. «У нього слабкі ноги. Там немає опори, тож легко впаде…», – стискає ґаджети ближче одне до одного та йде.

Спричиняє різкий тиск на хлопця, наступаючи вперед, як танк. Згадує Еґона та щит. Це надає сил, тому зривається з місця, таранячи. Він зробив усе, щоб дівчата дійшли сюди. Не може його підвести. Не гідна допустити, щоб ця втрата стала даремною. Хлопець прикладає максимум зусиль, щоб встояти. Атлетична статура рудої здіймається, коли розпочинає новий наступ. М’язи на спині та стегнах набухають, а руки стискають щит, наче востаннє. Супротивника починає нести назад. Чути скрегіт каміння, що відлітає з-під ніг. 

«Ну-у-у! Ще трохи», – трішки розсуває віяла зверху, тоді відкривається палке полум’я її волі в очах. Це збиває з пантелику чоловіка. 

На мить послаблює стійку– і зрештою повелитель мечів оступається. Тіло опускається на кам’янисту поверхню. Чути стишений зойк. Одне віяло летить у груди, а друге горизонтально підкрадається до живота, щоб розпиляти чоловіка. За величиною зброї не помічає підлий клинок, що летить в обличчя. Очі широко розплющуються. Ухиляється. Тонке лезо проходить тендітною щокою, залишаючи там поріз. Однак вона все ще жива. 

– Мене так легко не перемогти, – тоді миттєво розтинає тіло, як їй здається. 

На жаль, зброя не пробиває щит. Він мерехтить та заливається золотим сяйвом, але далі нічого не відбувається. Удар за ударом, поріз за порізом– усе це даремно. У скронях починає пульсувати гаряча кров. Найджел, знаходячи розгубленість дівчини на обличчі, повертається до бою. Підіймає правий клинок, замахується, б’є в шию. Віяло ще раз підміняє щит. Збиває з рук ґаджет для битви та готується до наступного удару. 

– Не так швидко…, – веде інший клинок прямісінько рудій у живіт. 

«Ні!» – німий шок визирає зі свідомості, забарвлюючи губи кривавим барвінком. «Невже це кінець…? Не зараз. Не сьогодні. Не тоді, коли повернувся Ноель», – інше віяло заносить над ним та наближає до горла, зупиняючись за мить до зіткнення. – Я зроблю все, щоб воно розсікло твою горлянку!

Його меч все-таки досягає її, однак проходить крізь, завмираючи всередині. Легке полум’я одразу шириться площею зброї дівчини. Вона не здається до останнього. Проте що тепер робити з клинком у животі?