Розділ дев'ятнадцятий: Страх, повернення та остання битва ІІІ

«Мабуть, я щось забула… чи переплутала».

– Я чомусь погодилася, – раптово каже дівчина. – У мене не було підстав йому довіряти, але щось підсвідомо змусило відповісти на поклик. На цьому все. 

– А що ти відчувала? – світловолосий уточнює. 

– Мені було страшно настільки, що не бачила нікого, – вона здригається, тому кладу долоню їй на плече. В очах поступово знову панує спокій. 

– Залишився тільки останній крок. Не потрібно хвилюватися, – відсуваюся від дівчини та залізаю в спальник. 

– До речі, горобчику, так твоя навичка для виживання– це були черевики? – піднімає очі на хлопця.

– Ви мене взагалі здивували, коли подумали, що це зброя. Хіба не бачили, що в кожного тут є нормальна? 

– Ну-у-у…

– Тобто, на вашу думку, мені далі захищатися черевиками? – звертає погляд то на мене, то на руду. – Аха-ха-ха! Не можу…, – заливаючись сміхом, ледве не падає на землю. 

– Ай, ну тебе! – відвертаюся від нього та ховаюся в спальнику. «Чому ми такі тупі?»

– Вам потрібно йти спати. Завтра останній день, – каже Ноель, але чую в голосі, що вони з Йоною точно сьогодні не заснуть. 

– На добраніч всім… І успіху нам завтра.

***

– Чому ти так впевнений, що його тут немає? – запитує Йона, перевіряючи свої віяла. Її очі виглядають трохи втомленими, а синці виблискують на білій шкірі. 

– Просто знаю. Варто піти в центр. 

«Чорт! Не розумію, що він несе… Якщо мої думки були хибні, це не піде нам на користь…», – повертаюся до Роззі. 

Дівчина виглядає набагато краще, але характерна блідість вказує на проблеми. Вона пересувається краще та може швидко реагувати. Не зважаючи на це, дуже хвилююся. Наша команда в стані рухатися далі та боротися. Тяжкі хмари вкрили небо тужливою ковдрою. Де-не-де дує холодний вітер, змушуючи мене застібнути комбінезон вище. 

– Не думала, що судний день виглядатиме так…

– А чого ти очікувала: сонечка та теплої погоди? – перестрибує через колоду дівчина.

– Так. 

– Чому? – поспішає за нами цілителька.

– Це був би веселий жарт. От наче все чудово та неймовірно, але нас чекає смерть. 

– Ви були б під сонцем! – жартує Ноель, оминаючи перешкоду. 

– Чому ти постійно кажеш ви? Перестав відчувати себе частиною нашої команди? – стукає його по плечу атлетка. 

– Таа-ак, – він тихо затягує слова.

– Слухай, а як ти вибрався звідти? – запитую, згадавши запитання. 

– Вибухи не потрапили в мене. Ба більше, на одязі не було тої гидкої речовини. Тому, коли заховався, все пройшло, – сказав, поправивши пов’язку.

– А вниз тоді як спустився? – уточнює Йона.

– Раптово помітив, що поблизу хтось йде. Це був учасник, що не встиг до кабіни.

– Як там міг бути ще хтось? – додає Роззі. 

– Не знаю. Він опинився поблизу мене так раптово й запропонував угоду…

– Та яку ж? Кажи вже, – руда зав’язує своє волосся у високий хвіст, зупиняючись на мить.

– Той рятує мені ногу, а потім ми рушаємо разом вниз на його конструкції. Вона вимагає чотирьох рук, тож ще одна людина була потрібна. 

– Як він міг зробити в польових умовах… це? – дівчина підбігає до нас та вказує на ногу.

– Ґаджет. Переробляє чужі на нові.

– Вау, як корисно, – захоплюється Роззі.

– І не кажи.

– Тц-тц-тц…, – неочікувано хтось цокає поблизу статуї гейзеру, до якої ми майже дійшли. 

Миттєво витягую пістолети. Мене підтримують дівчата та доєднуються до бойової тактики. Рухаємося повільно та стримано, шукаючи місцезнаходження ворога. Очевидно, що хтось залишився, але де ж вони? Ноель від'єднується від нас та ховається за іншими уламками. Кидаю йому знак, щоб озирнувся довкола. Фігура виходить, оминаючи одну з лавок. Цю пику я впізнаю з тисячі.

– Дене! – стріляю, не думаючи. Ця потвора конкретно втомила мене своїм існуванням. 

– Ну не варто бути такою агресивною, – він йде прямо під моїми кулями, але його нічого не турбує. Вони просто відлітають від нього. 

«Це золоте сяйво!» – у пам’яті виникають образи з другої гри. Дівчина, що вміє створювати щити, десь поблизу й стала частиною його команди. «Усе-таки Ноель був правий, і вона ще досі несе нам тільки лихо». 

З іншого боку виходить хлопець з ближніми клинками. Ім’я в нього Найджел. Він зазвичай займав останні позиції в рейтингу, але завжди проходив далі. Розумію, що наша фінальна сімка дуже дивна. Насправді сильні та вмілі бійці не пройшли, хоча тут є інші. Варто визнати, що сила не завжди головна. Повинна бути ще й голова, щоб справді вижити. 

– А ту-ут ми й зупини-и-иимося! – до нас приєднується Розробник. – Пропоную-ю провести битву три-и на три та визначити-и, хто ж переможе! 

– Що робитимемо з блондином? – кричить уїдливо Ден.

– Нічого. Ви хіба бачите його тут? – чоловік гарячково озирається. 

– Ні-і…, – сумніви захопили обличчя мого ворога. Його опущені брови та злий погляд говорять за нього.

– От і немає проблеми. Далі пройдуть тільки троє, тож успіху! – ми продовжуємо дивитися на його голограму, адже вона нікуди не зникає. Чоловік активно споглядає за нами: голова в масці зовсім не рухається. – Чорт! – натискаючи якусь клавішу, зникає.

– Стоп! Тобто лише троє?! – Йона піднімається на виступ, наче хоче докричатися до того гада. 

– Думаю, що прийшов час вирішити це питання. Найджеле! – він кричить до того, а сам заряджає дробовик. Зброя не змінилася, але щось мені підказує: її могутність зросла до небес. 

– Дівчата, групуймося на битву. Йоно, ти за мечником, – вказую їй, сподіваючись, що почує. – Роззі, піднімайся на поверхи будівель поблизу та непомітно закидуй бомбами їх. Працюємо, як планували раніше. 

– Бажаю успіху, команди. АХА-ХА-ХА! – викрикує Розробник, чия голограма майорить над нашими головами знову.