Розділ дев'ятнадцятий: Страх, повернення та остання битва ІІ

– Ноеле…, – руда зривається з місця та біжить. Минає уламки. Ноги переміщаються так швидко, що завмирає подих. Сонце востаннє підморгує нам та в мить, коли пара возз’єднюється, зникає. – Ідіоте-е, я-як ти-ии мі-іг, – слова хвилями вилітають з неї. Сльози вкривають щоки, а руки трусять чоловічу статуру. 

До мене підбігає Роззі. Уже хоче лікувати шию, але я зупиняю: обійдемося традиційними методами. Пов'язка на шию та антисептик– це все, що мені потрібно. У голові пусто. Навіть не знаю, як реагувати на його появу. Чомусь вона не викликає сліз чи величезної радості. Мені приємно його бачити, але цей сухий погляд бурштинових очей лякає. Ми присідаємо з латиноамериканкою поблизу на розтрощені брили асфальту. Переводимо подих. 

– Чому? Скажи чому-уу? – її благання на межі з криком розходяться піснею. 

– Ти уже знаєш, бо я кохаю тебе…, – піднімає її підборіддя та зазирає в душу. Гладить великими пальцями обличчя, притискає ближче до тіла і цілує. 

Глибокий та пристрасний поцілунок, в якому вони хочуть знайти втіху, нарешті утамовує жагу. Руки пари тримають обличчя одне одного та не бажають відпускати ні на хвилину. Можна тільки уявити, що відбулося між ними. Скільки перешкод пройшли, а життя не припиняє випробовувати їх. Повертаю погляд на зорі, щоб не руйнувати інтимний та такий важливий для них момент. 

«Цікаво, як там Джон?» – думки про нього гріють серце. Приємне тепло розливається в кожному куточку. Я хочу відчувати його, обіймати та кохати. «Мабуть, ось воно– кохання», – стискаю руку на грудях, наче недостатньо повітря. Це правда, адже він– мій кисень, без якого тепер нікуди. Чому раніше цього не відчувала? Не знаю. Не уявляю. 

– Домініко, невже ти не рада мене бачити? – підходить Ноель та розкриває руки. 

– Звісно, рада, – піднімаюся та обіймаю. Сильно стискаю та бажаю відчути хоч краплю тепла, яке допоможе рухатися далі. – Як ти вижив? – оглядаю його нову ногу та забинтовану голову. 

– Думаю, варто залишити це на потім. Ходімо змайструємо місце для сну, адже завтра вас чекає велика битва. 

***

Поки ще не було дуже пізно, ми пройшли трохи глибше в місто. Я хотіла заперечити, але хлопець наполягав. Ми до цього часу не знайшли Розробника, а залишився лише один день. Не могли думати ні про що інше, як фінал, що насувається тяжкою та чорною хмарою…

– Ви пам’ятаєте день, коли зрозуміли, що тепер учасники гри? – запитує Ноель.

– Так… Дуже чітко…, – кажу я. Ці холодні очі Джона, злі погляди інших учасників та сльози, які линули з душі перед дзеркалом у вбиральні. 

– Те саме…, – сильніше обіймає блондина та продовжує: – У той день мене все настільки втомило, що вирішила кинути роботу та відпочити. Спорт– це те, що я люблю. Однак бігати за айдолом та тренувати його постійно… Це не те, що я хотіла. Розумієте, наче жила його життям, – зазирає кожному у вічі.

– А що було твоєю мрією? – цілителька вже лежить у спальному мішку та підпирає голову маленькими долонями. 

– Життя для себе.

– Ти ж його мала, – перериваю її в проміжку між питтям чаю. Збоку лежать маленькі закуски, що Йона зробила для цієї «вечірки». Лаваш, який ми куштували ще в перші дні, та різні овочі, спомини про батьків, змушують непрохану сльозу вислизнути. – Пам’ятаю, як розповідала про вільний графік та десятки годин, проведених у ліжку.

– Так… Мабуть, мої проблеми виглядають нікчемними, якщо порівнювати з всесвітом. Однак…

– Не кажи так, – він цілує її чоло. – У кожного з нас свій досвід та життя. Не знецінюй те, що маєш… Навіть маленька проблема– це частина твого шляху. 

– Дякую… Я все одно відчувала себе в клітці. Ти водночас можеш вирішувати, що робити та куди йти, але насправді захоплений у кайдани обов’язків перед кимось. Особливо, не переношу брехню, а в шоу-бізнесі без неї ніяк. 

«Ми настільки різні, що в голові крутяться свої хвилі та вирують особисті вітри. І лише ти сам у змозі зрозуміти внутрішній безлад. Чи зможу зробити це я?» – згадую всі події в житті. Нещодавні сни чудово допомагають цьому. 

– Я б хотіла мати свій спортивний зал. Особисто керувати персоналом. І, звісно, пасивний дохід. Назнімати сотні відео для курсів та продавати все життя інформацію про те, як тренувати дупу, нічого не роблячи, – останнє викликає посмішку не тільки в Йони, але й у кожного з нас. 

– Чомусь я іншого й не чекав…, – замовкає Ноель, коли Йона намагається дотягнутися до його губ рукою. Обіймає її позаду, наче ховає від світу.

– А ти, Роззі? – звертаю увагу до неї, доки дівчина не заснула. 

– У той день мене знайшов Емануель…, – лише одна мить мовчання, але наскільки сильно, показує біль втрати, – зовсім випадково. Я сиділа на лавці поблизу будівлі для переодягання та розглядала свій ґаджет. Він підійшов до мене та протягнув руку. Вранішнє сонце грайливо виблискувало на його волоссі, а цю посмішку не забуду ніколи…, – дівчина поринає в спогади, що не хочуть її відпускати, стиснувши міцною павутиною. 

Поки вона задумується, я пропоную кожному лаваш. Сили нам знадобляться, тому всім потрібно добре поїсти. Цілителька теж бере порцію. Ми їмо в тиші. Єдиний час спокою перед складним завданням, яке вимагає витримки та сили волі. Мені не тільки приємно спілкуватися з ними, а й просто мовчати. М’язи розслаблені, я легко закидаю голову та знову споглядаю на зорі. Вони теж стали мені друзями та вірними спостерігачами. Дивно, але я не бачу сузір’я Ліри, що в цей час зазвичай видно з півночі. Однак настільки розслаблена, що не маю змогли розкривати цю думку.