Розділ дев'ятнадцятий: Страх, повернення та остання битва І

Оминаю чергову будівлю. Яка це за сьогодні? Можливо, сота… Ноги болять від нічних боїв, а втома, що назбиралася після сьогоднішніх пошуків, відгукується в м’язах. Роззі та Йона також шукають. Перша хоча б намагається. Відтоді, як її вжалив той монстр, почувається недобре. Синці під очима та сповільнений рух– показники цього. Однак запевнила нас, що все добре. Ґаджет постійно літає поблизу неї та бажає лікувати. Здається, щоб попіклуватися про себе, їй потрібно менше енергії, тому він постійно активний. І це не дає мені спокою. 

«На жаль, у нас немає часу, щоб відпочивати. Сподіваюся, вона добре підлікує себе«, – дивлюся, як дівчина заходить у наступну будівлю, а сама рухаюся в іншу. – Мабуть, це сильна отрута, тому виводиться так повільно…, – думаю вголос, адже поблизу нікого. Чомусь відчуваю, що Розробника тут немає. Серце не на місці та постійно калатає, а інтуїція підказує йти деінде. 

Нова будівля та новий підвал. Ми вирішили не підніматися догори, адже дотримуємося теорії щодо схованки під землею. Хоча зранку все-таки зайшли на високі поверхи деяких споруд лише для того, щоб оглянути територію. Сирість та холод зустрічають мене знову. Це приміщення відкрите: не потрібно буде вибивати замки. Щось скрипить у середині– я рефлекторно торкаюся зброї. Тіні кружляють у приміщенні та намагаються вабити мене, як ілюзіоністи. Вибору немає, тому потрібно рухатися далі. Коли наближаюся до дверей, то дме могильний холод. Мурахи пробігають усім тілом. Сильніше стискаю руку на зброї. Переступаю через повалену колону та йду далі. Вмикаю ліхтар та маскування, щоб повністю стати темною. Це, мабуть, допоможе дизорієнтувати ворога. Очі разить білосніжне світло, а десь рухається тінь. Миттєво висмикую пістолет націлюю на об’єкт. Не стріляю: чекаю. Крок. Ближче. Ще на метр. Різко переступаю поріг та заходжу в ту кімнату, де було видно рух. 

– Що? – дивлюся на істоту, що налякала мене. – Горностай?! 

Маленькі очі-ґудзики зазирають мені у вічі. Серце все ще не на місці, але ставлю зброю у футляр. Хочу підійти до істоти, але вона миттєво вибігає назовні. 

– Сподіваюся, що тут більше монстрів немає-є-єєє! – перечипаюся та падаю. – Чорт! Що там? – зазираю під себе, щоб оцінити подушку, на яку впала. – А-А-АА-АА! – гребу ногами куди-небудь. Руки ламають кістки, а тіло здригається від кожного дотику до трупа. 

Біжу, не дивлячись куди, та опиняюся в іншій кімнаті. Благо, ліхтарик зі мною. Кров у венах б’є в скронях, а серце намагається наздогнати світло. Руки знову трясуться. Який це вже раз за місяць? Мільйонний… Я припинила рахувати після першої істерики у вбиральні. Намагаюся припинити малювати страшні картини в голові, але знову торкаюся чогось рукою… Повільно повертаю голову… Затримую подих…

– Тьфу ти! – видихаю. – Це всього лише фотографія… 

Розслаблено піднімаю її та дивлюся. Це чоловік. Він обіймає, мабуть, свою дружину та двоє хлопчиків. Позаду видно хмарочос Білий дім…

– Хвилинку…, – краще дивлюся на обличчя чоловіка, а потім повертаю фото… – Едмонд Кінг– шістдесят дев’ятий президент США, коханий чоловік та улюблений батько… 

Здіймаюся з місця та лечу в попердню кімнату. Оминаю речі, що тут лежать, та мчу до тіла, яке помітила раніше. Перед очима велика шкаралупа чорної шкіри, в якій деформовані людські кістки. Нагло вириваю «панцир« та добираюся до лівої руки. Спиною пробігають мурахи. Це він… Едмонд Кінг… Уся країна знала, що в нього бракувало однієї руки через аварію. Чоловік вживив імплант механізованої подоби, як в улюбленого супергероя з коміксів. А десять років тому зник, потрапивши на гру…

– Невже ці монстри… А-а–а-а-аа! – кричу крізь різкий головний біль. Однак цього разу стримую його. Дихаю глибоко та стискаю кулаки. «Мені не можна знепритомніти. Ні в якому разі!» – стукаю кулаком об бетон, щоб відчути біль, який сконцентрує мене на іншому. Це допомагає. 

Однак перед очима знову пливе. Цього разу це не туман, а інтерференція– чергування світлих та темних кілець. Численні перешкоди породжують збентеження. Знову закриваю очі. Пейзаж перед очима як з давнього комп’ютера, що з миті на мить розвалиться. Заповзаю в наступну кімнату: ближче до виходу. Картинки перед очима не зникають, тому єдине, що вийде зробити, – це втекти. Чіпляюся рукою за сходинки та виштовхую тіло на хідник. Сонце вже починає заходити. 

– Ах… Ми витратили на це весь день і нічого… м-м-м, – рухаюся крізь біль та сльози далі. Згодом ефект починає слабшати, а я опускаюся на спину. Розкидаю руки та дихаю. – Чорт! Що за нісенітниця. 

Тик. Тик. Тик. Тик. Не встигаю оговтатися, як щось стріляє в мене. Сотні голок врізаються в землю поблизу, огортаючи моє тіло контуром. Боюся зробити зайвий рух, щоб не потрапити в пастку, хоча я вже в ній. 

– Краще тобі не рухатися, якщо не бажаєш здохнути, – цей голос легко впізнаю: чула його в обличчя. 

– Донно, яка приємна зустріч…, – шепочу дівчині. 

– Мовчати. Де дві інших? – озирається та перевіряє голки з нитками, що встромила тут.

– Так мовчати чи відповідати? – не знаю звідки в мені стільки впевненості, але…

– Відповідати на мої запитання та мовчати, – вириває декілька шпильок та наче ненароком царапає шкіру на обличчі. 

– Ц-ц…

– Кажи.

– Не знаю. Втекли подалі, коли ти настільки необережно підкралася до мене. 

На її обличчі збентеження: це не те, що вона очікувала почути. Зелені очі ріжуть мене, а зуби скаляться. 

– Тобі не личить гнів. Ти зробила стільки помилок, доки сюди добиралася, – очевидно, блефую. «Дівчата, де ж ви…?» 

Як відповідь, до нападниці летить мінібомба, але та помічає її. Декілька голок здіймаються вгору та гнучким і звивистим рухом знешкоджують ціль. Від них залишається лише хмара диму. Однак коли дівчина притягує зброю назад, то дивний смог летить за нею. 

– Кха-кха…Кхе, – відгукується дівчина, але хутко підбирає мене та сковує. Між пальцями застискає голки, як кігті росомахи, та притискає до горла. – Нехай хтось з вас наблизиться– і їй буде кінець!