Розділ вісімнадцятий: Привиди минулого ІІІ

– З півночі до нас рухається істота зі змієподібним тілом, але пащеки в неї немає, лише свердло. Зі сходу прямує падла з чотирма парами крил та гострими кігтями. Із заходу щупальцеподіний монстр, який, мабуть, випускає отруту, – рапортує дівчина.

– Звідки ти знаєш про це? – запитую за останнього монстра, але говорю поспіхом. Збите дихання змушує випускати лише короткі фрази. 

– Навколо нього все гниє та чорніє, – відступає назад Роззі: вона до нього найближче.

– Так, ці почвари не надто привабливі. Подібні до тих, що вже бачили: чорна шкіра, золоті очі, гострі кігті та зуби і відмерлі частини тіла. 

– Не варто повторювати. Пам’ятаю, – гарячково думаю, що робити далі. – Намагайтеся триматися подалі від отруйного. Спершу знищіть літаючого, щоб він не турбував. І прошу вас бути обережними. 

– Звісно, – кричать вони в унісон. 

Через те, що я нічого не бачу, всі відчуття бажають вибухнути від гіперчутливості. Слух загострений так, що можу розпізнати наскільки далеко від мене тварюки. Руки торкаються землі та наче можуть відчути поштовх чи падіння навколо. Навіть нюх краще вловлює мерзенний трупний запах. Починається бійка. Йона випускає повітряні клини, що мають характерний звук, мов завивання чогось. Бомби латиноамериканки розлітаються навколо, травмуючи істот, що заливають криком усе навколо. 

«Чорт! Чорт! Що там відбувається?» – тимчасова сліпота дратує… І лякає. – Дівчата, ви як? 

– Не вдається збити літаючу гниду! – викрикує Йона.

– Я не хочу витрачати надто багато бомб зараз, адже нас чекає фінал. Тому стримувати інших двох важко.

– Навіщо ви роз’єдналися?! – страх коле в бік, змушуючи мене кричати. – Негайно станьте разом та вбийте його. Роззі, кинь бомби для дезорієнтації, а ти з максимальною швидкістю кидай вітряні хвилі.

– Гаразд, – стиснувши зуби, каже дівчина. 

– Зробімо це!

Знову чую вибухи та порізи– і нарешті переможений крик почвари. Вона гулко падає на дорогу, тоді розумію, що прийшла черга наступних істот. 

– Тепер візьміться за хробака. 

– Ай! – вигукує цілителька та падає на землю.

– Що з нею? Що там?! – зриваюся на крик та підводжуся.

– Сиди в кущах, не вилазь.

– Скажи мені, що з Роззі? Негайно, – наказую і вона розуміє це.

– Її вжалив восьминіг. 

«О, ні…», – закриваю обличчя долонями, розуміючи, що ситуація погіршується. Інстинктивно хапаюся за пістолети. «Вони мають допомогти. Обов’язково. Однак я не бачу…», – молю, щоб чуття мене не підвело, та стріляю. 

– Домініко, припини! – дівчина відгукується та падає на землю. 

«Я потрапила в неї? О, Боже!!!» – страх вкриває все тіло липкою примарою. Це вже не я, а якийсь переляканий звір. – Ти жива? 

– Дякуючи тобі, ледве… Жартую, ти зачепила моє плече. Нічого страшного. А тепер… Припини гратися з пістолетами і поклади їх на місце, – її голос такий спокійний та врівноважений, хоча я відчуваю, як вона розмахує віялами: ця сила доходить навіть до мене. – Ти зараз не в тому стані, аби щось зробити. 

Притуляюся спиною до дерева та повільно сповзаю. У голові сотні питань: що мені робити? Як допомогти дівчатам? Куди нам тікати? І жодної відповіді. 

– Ааа-а-а-аа-! – руда кричить та сплескує віялами. Цю нову атаку я бачила раніше, адже допомагала створити її. Дівчина нагріває одне, а друге наповнює вітром. Коли відбувається дотик, то могутній потік пекельного повітря рушає на ворога. Він одночасно ріже та пече до нестями.

Відповіддю на цей рух стає писк чудовиська. Його фігура знаходиться на півночі від нас, отже, це змій. Нервово посміхаюся, адже дівчина послухала мене. 

– Постріляй навколо.

– Навіщо? Це небезпечно! Ви ще досі там, – виглядаю з кущів та озираюся.

– Довірся мені. 

Ці два слова не допомагають, але іншого виходу немає, тому вдаюся до жалюгідних спроб визначити, де тварюка є. Трупний запах лине звідусіль, тож тут допомоги я не знайду. На слух цей монстр найтихіший, тож знову мінус. Знімаю взуття, щоб відчути землю і врешті вишукую його. 

«Щось тут не так. Я б у житті не вчула такі коливання», – дивуюся своїм здогадкам, від яких немає сенсу. «Напрямок визначила, але куди стріляти?»

– Йоно, підкажи мені! – благаю, мотиляючи головою туди-сюди. 

Тиша. 

«Чорт! Що ж таке! Вони не могли мене кинути…», – у відчай падати не можна, тому плескаю долонями по обличчю та миттєво висмикую пістолети. Можливо, істота недочуває, але чуття в неї прекрасне, тому повільно та спокійно пересувається ближче. «Дихай, ганчірко! Достатньо переживань», – підбадьорюю себе. – Якщо я тут одна, тоді покладатимуся лише на себе.

Закриваю очі. Груди здіймаються. Опускаються. Вдих. Видих. Все по чотири секунди. Навколо темрява. Чомусь так краще. Знову приблизно уявляю пейзаж навколо. Дихаю. Намагаюся визначити місце монстра. Полиск світла виникає в очах. Вони закриті, але це настільки неочікувано, що я стріляю. Ще раз. Наступний знову відбувається, коли сяйво повторюється. Істота гнівно шипить, але рухається далі. Здається, що в неї запрограмована ціль: дійти до дівчат. Мої постріли сповільнюють його, проте не рятують ситуацію. Смерть повільно та примхливо тече до них на своїх щупальцях. 

– Дівчата, тікайте! – молю та благаю їх, проте не отримую відповіді. 

Постріли продовжуються. Знімаю курок щоразу, як він робить крок. Не дам цій потворі хоч щось зробити їм. Думаю я в той момент, як відбувається вибух. Величезна червона хмара здіймається догори. Мене відкидає в дерево– і раптово повертається зір.

– Ні… Ні… Чому?! – знову заплющує очі, вдаючи, наче нічого не трапилося.

Величезний стовп диму підіймається. Не встигаю нічого усвідомити, як мене хапає чиясь рука та тягне вбік. 

– Берімо її на руки. Хутчіш, – це Йона.

Я обіймаю її, сильно притискаючи до себе. Перець та апельсин б’ють у голову тендітними акордами. Хтось залишив декілька дрібниць з нашого життя в будинку. Йона вирішила скористатися та, можливо, востаннє поносити цей аромат.