Розділ вісімнадцятий: Привиди минулого ІІ

Розплющую очі. Надзвичайно темно. Лежу на лавці: розумію це через біль у попереку. Різко здіймаюся, але одразу падаю назад, коли в голові стріляє.

– Не піднімайся так різко. Ти знову впала без тями, – зазначає дівчина впевненим та глибоким голосом. 

– Скільки я проспала? – тримаючи очі закритими, намагаюся намацати бильця мого тимчасового ліжка, щоб піднятися. 

– Не більше тридцяти хвилин, – дзвінкий голос виникає десь попереду мене. – Випий води. Це допоможе. 

Холодна рідина справді дозволяє прийти до тями. Через декілька хвилин очі звикають до навколишнього середовища. Крізь пітьму можна побачити два об’єкти. Це дівчата.

– Чорт. Нам потрібно рухатися далі, – скаржуся я.

– Ми підтримаємо, – силует встає та підходить до мене. Повільно зводжуся. Моя рука лягає на сильні плечі, а чужа – під пахви. – Роззі, ти також, – спокійно командує дівчина– і до нас приєднується третя. 

Йдемо повільно. М’язи функціонують добре, але координація страждає. Переді мною все ще силуети, а не чіткі картини. Вирішую урізноманітнити звуки кроків та биття каміння об щось нашою розмовою. 

– Роззі, можливо, ти розповіси нам щось про себе? – повертаю голову туди, де мала б бути дівчина. Трішки помиляюся, адже її голос чути нижче.

– Мої батьки Люсіль та Ян Лейва– відомі лікарі та вчені, – розпочинає дівчина, легко жестикулюючи рукою. Вітер від цих рухів приємно пестить шкіру. – Ми живемо в Об’єднаних Королівствах Латинської Америки, а саме в столиці країн– Аргентині.

– Стій. Так це ті люди, що зробили величезне відкриття та допомогли імплантам стати частиною нашого життя? – виникає питання справа. 

– Так. Вони. Їм вдалося створити такі імпланти, що чудово стануть частиною людського життя, навіть коли ці модифікації не органічного походження. 

– Це, мабуть, круто рости в такій сім’ї. 

– Проте вимоги там…, – іронічно додаю.

– Тут стовідсоткове влучання. Мої брати та сестри пішли іншими шляхами. Хтось– у простий бізнес, інші– в шоу, а треті байдикують, – вона сором’язливо тихо вимовляє останнє. – Я єдина, хто продовжить цю лікарську династію, тому вимагають від мене багато, – дівчина настільки активно розводить руками, що мене ненароком починає трусити.

«Ніколи не помічала в ній цього», – проте я врешті починаю розрізняти об’єкти зблизька. – Тому ти встановила собі імплант для очей? – дивлюся на її маленьку долоню з короткими пальцями.

– Батьки кажуть, що так буде краще для роботи. Я була не проти, адже мала ваду зору. 

– Якщо не секрет, то які саме? – додає руда.

– Короткозорість. 

– Тобі ж було критично важливо мати хороший зір. На операції щось не помітиш і все… Людина мертва. 

– Маєш… рацію, – тендітна рука стискається в кулак на грудях, наче їй недостатньо повітря.

«У нас з поганим зором одразу відправляли на інші спеціальності. Тобі ніколи не дадуть пістолет, якщо матимеш слабкий зір…». 

«Невже ти так вважаєш, Домініко, моя солодка дівчинко?» – його руки, що були сплетені в замок, роз'єднуються та розминають пальці. Він наче чаклує, грається з людьми. «– Перевіримо, як ти засвоїла цей урок?» 

– Операція на очі– це складна річ. Навіть зараз крізь роки тисячі нових винаходів. Як ти на це погодилася? 

– Мені зробили її в ранньому віці. 

– Навіщо?

– Щоб змусити в майбутньому стати лікарем…, – випльовує слова, як отруту. Відчуваю, як м’язи атлетки напружуються. 

– Ні… Ні, це не так.

– Так і повірила… Мої батьки теж бажали мені найкращого, тому брехали. Одного разу вони влаштували театр перед камерами, наче рятують бідних людей. Хоча ви знаєте, що таких немає…

– Адже новини показують інше, – завершую я.

Йона киває. Тепер мені видно ще трохи далі. Навколишній пейзаж неприємно тривожить душу. Липке та бридке відчуття кружляє вихорами навколо. Очі слабо бачать, тож кордони між реальністю та фікцією розмиті. Роззі мовчить. Ми не тривожимо її розпитуванням. 

– Можеш пояснити, що з тобою відбувається? – руда трішки переміщує мою руку, щоб нам було комфортніше йти разом.

– Сама не розумію.

– На що це схоже? Які в тебе відчуття? Мені відомо лише про високий тиск, але що його викликає?

– Здається, спогади… Спершу різкий біль в голові, а потім провалля. 

– Ти просто так провалюєшся в них? – Йона говорить швидко, наче за нами щось женеться і немає часу. – Як часто?

– Одного разу це було після під’єднання до годинника Джона…

Руда на мить смикається, але повертає собі спокій. Ми крокуємо іншою дорогою: відчуваю ногами гальку, а не рівний хідник, що залишився позаду. 

– І це другий випадок. 

– Ти щось робила з ґаджетом? – поправляє дорожню сумку. – Можливо, виконувала якісь дії?

– А якщо твоєму Джону не можна довіряти? 

– Йоно, я розумію твою недовіру, але це вже занадто. Мені також спершу було важко повірити, що мій командир не дотримується закону, а навпаки… Хоче його скинути. 

– Щось у вас не надто хороші стосунки.

– Здається, вони були чудові. Однак ми не переступали межу. Я думала, що в нього є своє коло спілкування та зацікавлення. Він старший за мене на дев’ять років, тому цілком нормально, що наші погляди на життя не збігаються.

– Коханню нічого не зможе стати на заваді, – хихикає цілителька.

– Це ще далеко до кохання, – мружуся та згадую наше спілкування. – Нам ще потрібно багато пройти, щоб стати справжньою парою.

– Не така ти й мала для таких роздумів, – плескає по спині атлетка.

– Повернімося до наших питань. 

– Я підключаюся до чужого годинника не вперше, – активно згадую все, що відбулося за останні дні. «Чи варто говорити Роззі про Ема…», – довго не думаючи, додаю: – Роззі– це був він, – повертаю голову до неї.

– Отже, все почалося з нього…

– Мабуть, це була місія, – здогадка виривається, як гейзер, з моєї свідомості. «Чи не тому він вбив тих двох бугаїв раніше? Ще тоді мені здалися його дії дивними», – залишаю це за замком. «Думаю, що зараз не час обговорювати те, що пройшло».