Розділ вісімнадцятий: Привиди минулого І

Ми оминаємо вулички пустого міста. Величезні будівлі майорять десятками в ряд. Їхні колонади створюють лабіринт. Раніше тут гуляли б батьки з дітьми, а бізнес-леді б рушали на роботу зі своїми ноутбуками. Пересувні крамнички тинялися туди-сюди, пропонуючи товари чи послуги. На жаль, єдине, що живе тут, це нічні монстри та дика рослинність. Я люблю природу. Обожнюю її велич, але такі пейзажі лякають. Вони вселяють страх, що в одну мить прийде день, а від нас нічого не залишиться. Рослини збунтують та нападуть. 

– Куди ділася Йона? – тендітний та високий голос лунає позаду. 

Обертаюся та, не відповідаючи, оглядаюся. Пекельне руде волосся ховається за рогом одного з будинків. Воно наче махає нам на прощання. Зриваюся з місця та прямую за нею. Роззі похапцем ступає моїм шляхом: надто низька, щоб йти на рівні з моїм метр сімдесят зросту. 

У момент, коли наближаюся до провулку, притуляюся до стіни. Показую це цілительці, прохаючи виконати. Листя плюща лоскоче шкіру, тому крадуся далі. Повертаю голову і бачу дівчину, яка вивчає тимчасові житла бідняків. Крізь час конструкції покрилися іржею та похилилися. Проте він не знищив емоцій, що викликає це місце. Порожнеча, біль, безвихідь та бажання втекти куди-небудь. 

– Йоно…, – звертаюся обережно: ми ще не відійшли від сьогоднішньої сварки. – Навіщо ти сюди прийшла? 

Не реагує. Ми не бачимо обличчя. Однак опущені плечі та руки, які гойдаються за велінням вітру, говорять за неї. 

– Нам краще поспішити…, – стишено відгукується наша третя членкиня. 

– Тут жили бідняки? – голос, що звучить, як пересохла річка, розриває потріскані губи. 

– Так. 

– Вони тут їли, пили, спали та навіть…, – кожне слово наче припинає її до землі. 

– Так, – відповідаю коротко та сухо, адже не знаю, що очікувати від її темпераменту зараз. 

– Ти добре почуваєшся? – бідкається третя.

– Роззі, до біса я, – ні, це не агресія, а втома. Велика та міцна хвиля, що накриває з головою, бовваніє над дівчиною. – Я цього не помічала… Не вірила. 

Лише зараз до мене починає долітати сенс її слів. Це не дивно, що вона нічого не знала. Зовсім. 

– Ви хоч колись дивилися новини? 

– Так. Щодня переглядаю. Батько вважає, що мої брати, сестри та, звісно, я– ми всі повинні знати, що відбувається у світі.

– Ні, ніколи. Усе, що мені потрібно знати, я чую в академії.

– А багатії добре влаштувалися. Показують, як легко живеться людям, будують чи розширюють міста. Насправді ж страждають такі люди. Нічого з цього немає в новинах.

– Влада зробила так, щоб ми цього не бачили. Раніше я виправдовувала це тим, що верхи краще розуміють, як будувати світ, але зараз…, – мене вкрила тонка плівка сумнівів, що з кожною секундою затягується. І настане той момент, коли вона перетвориться на мою нову шкіру та єство. 

– Точно. Ти ж одна з них. 

– Це не так. Уже ні. Ти прочитала той лист, що я тобі показувала? 

– Для чого? Щоб знову чути виправдання? 

– Йоно, це не так, – великі та круглі очі Роззі сяють добром, тоді як її фігура минає мою. – Ось, дивись, – руки занурюються в сумку, щоб розшукати потрібну річ, але… – Де вона? Ні-ні-ні. Невже я загубила її?!

«Отепер за нами може хтось стежити. Головне, щоб це не був Розробник: з учасниками ми ще розберемося, а от він», – розумію, що нічого не вдіяти, тому тримаюся спокійно. Йона задивляється на мене, але мої очі нічого не відображають. Впевненість це те, що зараз випромінює моя статура. 

– Роззі, не переймася. Рухаємося далі. Потрібно пришвидшитися, – уже розвертаюся, щоб піти, але в останню мить зупиняюся та підходжу до Йони і додаю: – Я ніколи не забувала про свої обов’язки. Моя мета– вивести вас звідси. Живими, – наголошую. – Нам усім потрібен відпочинок і такий був вибір. 

– Зрозуміла. Усе. Пробач, – дівчина хоче скинути мої руки зі своїх, але стримую. 

– Ми помстимося за Ноеля та Еґона, – потім повертаю погляд на Роззі та продовжую: – Ніхто з вас не помре. 

Далі рухаємося в потрібному напрямку. Переповідаю Йоні деталі листа. На її обличчі тьмяні емоції, тому зовсім не зрозуміло, що відбувається в серці. Однак впевнена, що дівчина згідна йти до кінця та покінчити з Розробником. 

Перед очима величезний проспект, що тягнеться практично до місця нашого призначення. На небесах уже сяє срібний диск, а з вузьких вуличок тягне могильним холодом. У місті монстрів менше, як сказав Джон, тож ми можемо дозволити собі пересуватися нічними пейзажами. Аж раптом. Бабах. Декілька вибухів зі значною силою розходяться в небі, облизуючи язиками полум’я. Перехоплює подих від того, що розумію: нас насправді хотіли вбити. Якщо вибратися звідти було легко: мабуть, ніхто не очікував від нас такої кмітливості, то далі буде складніше. Кількість учасників меншає, а відверто вони вбивати не можуть.

– Цей вибух…, – цілителька порушує нашу тишу. – У місті ж немає монстрів… Тоді навіщо?

– Роззі…, – руда стискає кулаки, але спокійно додає: – Не будь простодушною. Невже ти думаєш, що вони переймаються нашими долями?

– Так, повинні. Таких розробників є стільки, скільки країн у світі! Всі вони мають домовленості з владою. 

– Які нам не відомі! – обсидіанові очі палають, зазираючи в душу тендітної дівчини. – Ти не розумієш, що тут усе проти нас, – розмахує руками так, наче хоче злетіти. 

– Але як…

– Ти не бачиш, що вибухи в місті, – чудовий цьому показник? Можуть написати в рапорті, що був значний приплив монстрів і, щоб врятуватися, вони були змушені все тут підірвати. Учасники гри– це випадкові жертви, – не вірю, що це кажу, але така реальність. 

– Дівчата, пробачте, – стискає в руках пакунок, в якому, мабуть, окуляри Ема, та дивиться на нас зі смутком.

– Усе нормально, – в мене немає сил підбадьорювати дівчину сильніше. Ми просто обіймаємося та продовжуємо шлях. 

***

Через декілька годин доходимо до центру. Тут височіє величезна статуя, що символізує Єллоустоун. Гейзер, який б’є дивовижною силою та підіймається з надр землі, сяє срібним блиском, відбиваючи свою велич перед місяцем. Опускаю втомлені очі від цієї краси та йду далі. Кліпаю. На очі лягає мереживо туману. Заплющую очі на декілька секунд та відкриваю. Стає ще гірше. Практично нічого не бачу, а голова… Болить з неймовірною силою. Різкий біль пульсує. Десь я вже відчувала схоже… І це останнє, що я пам’ятаю, адже знову зникаю в мареві.