Розділ сімнадцятий: Скотобійний майданчик ІV

Останні рядки змушують мене пустити скупу та гарячу сльозу. Швидко витираю її рукавом комбінезону. На серці стає легше, коли розумію, що територія пошуку зменшується. 

– Наша ціль? – вчитуюся в рядки, що рясніють переді мною. «Невже це якесь масштабне завдання?» – неочікуване припущення зароджується в голові. 

Якщо Емануель та Джон якось пов’язані? Однак чому він не розповів мені всіх деталей? Мабуть, щось не так тут… У цьому світі. Роздивляюся природу, яка існує поза вікном. Усе таке реальне, але чи не фікція це? Сумніви плодяться та заповнюють кожну щілину мозку. Влада ніколи не виступала проти Розробинка. Від часу, як він виник, замовк кожен. Зневіра та безладдя заполонили серця людей. Проте ми такі істоти, що можуть звикнути до всього. Дивлюся на наручний годинник та сповнююся надією. Невже ця маленька річ стане порятунком? 

– Ти прокинулася! – до мене вривається Йона та гучно гримає дверима.

– Так…, – шукаю причини її поведінки в очах, але там темний ліс. Встаю, щоб порівнятися. 

Вона підбігає до мене та гучно ляскає по щоці. Не розумію, що відбувається, але інтертно лечу назад на ліжко. 

– Що трапилося? 

– Невже ти настільки безсердечна, що тобі начхати на смерть двох наших знайомих? – зривається на крик. – Вони пожертвували своїми життями, щоб ми йшли далі, – руда ходить навпроти мене туди-назад. – А ти…, – береться за голову, закриваючи очі. Здається, дівчина плаче. 

– Ти можеш нормально пояснити, що трапилося? – встаю та беру себе в руки. Мені, як лідерці, потрібно бути авторитетом і не дозволяти собою потурати. 

– Що сталося? Хто цей чоловік і чому ви тут займалися сексом?! Тобі взагалі до одного місця наша ситуація…, – Йона намагається говорити впевнено та відкрито, але бачу, як кожне слово дається їй вкрай складно. 

– Це Джон. Він мій командир та викладач з академії. Ми знаємо одне одного щонайменше два роки. Взяв мене на літнє стажування до себе, доки канікули в навчальному закладі, – говорю чітко та швидко, не зупиняючись на дрібницях. – Наші особисті стосунки тебе цікавити не мали б. Однак скажу, раз така справа. Джон давно подобається мені, а я йому. Сьогодні ми наважилися перетнути межу, адже ніхто не знає, що буде далі. Як ти й сказала, – підходжу впритул та дихаю вогнем на її тіло. 

– І ти так просто віддалася цьому моменту! Забула, як тягнулася за Ноелем на канатній дорозі чи виконувала останню волю Еґона…? – наприкінці голос блякне, ховається поміж тишу будинку. Очі широко розплющуються, піднімаючи брови догори. – Це і був твій план. Як ти на мить дозволила щиту зникнути, а потім поцілила вибуховою кулею туди, де потрібно? – отепер вона стає хижаком, що наступає. Кожен крок свідчить про силу та бажання мене знищити. 

– Я не знаю…, – і це цілковита правда. 

– Та невже…, – вона витягає віяло та розкриває величезне лезо переді мною. У ньому бачу своє перелякане обличчя. Куди не погляну, а сталь чудово віддзеркалює всякий мускул. Далі робить простий рух– і зброя вже на моєму горлі. – Скажеш сама чи тобі допомогти? 

– Здається, це не в тебе були проблеми з довірою…, – не встигаю договорити, адже гостра річ врізається у моє горло. Відчуваю, як воно прорізує мою шкіру. 

– Не смій про нього говорити! – в очах танцюють пекельні вогні, але не тільки вони палають. До горла піднімається тепло.

«Чорт, якщо воно спалахне, то ми обидві згоримо«, – відчуваю подих дівчини на своєму обличчя. Ми надто близько одна до одної. «Ай, гори воно все», – зриваюся з місця та пірнаю під руки рудої. Роблю захват та кидаю її на ліжко, притискаючи своєю вагою. 

– Відпусти! Ти поплатишся за це! Стерво-о-о-оо! – тіло звивається, а сильні руки намагаються позбутися мене. Стримувати таку сильну дівчину надто складно, але в мене немає виходу. – Що ти накоїла! Як? Чому все стало так. А-ААА-ААА-АА! – її крик, біль та несамовита втома рветься на волю. Йона заливається сльозами. Зрештою м’язи слабшають, а напруга зникає, даючи волю іншому.

– Дівчата, ви вже зібралися? – до нас заглядає Роззі і випускає з рук сумку, коли бачить наслідки бійки.