Розділ сімнадцятий: Скотобійний майданчик ІІІ

Мене викидає з цих спогадів. Повертаюся туди, де стояла. Бачу інший потік. Швидко хапаюся. 

– &о#ева с)річ(а, а тут що? – зазираю в спогад. Його барва дуже яскрава, тож, мабуть, це трапилося нещодавно. 

Переді мною кімната, де я сьогодні спала. Оглядаюся довкола, але нічого не бачу. У наступну мить чую звуки.

– Ах! – стогну стишено та пристрасно.

– Ммм, – смакує кожен момент Джон. 

Обертаюся та бачу наші оголені тіла, що звиваються в пориві пристрасті. Дивитися на себе з такого ракурсу надто дивно. Відвертаюся. Стогони продовжуються, доки щось мене не починає виривати з місця. Різкий біль лунає навкруги, а світ валиться. 

– Д#мін&к?!

– ####.

– П@ок?да~ся!

– А-а-а-а-аа-ааа! – нестримний біль та бажання прокинутися вириваються з моїх вуст, коли бачу Роззі та Йону навпроти мене. Голова приємно лежить на колінах Джона. 

– З тобою все в порядку? Як ти? – цілителька припадає до мене та намагається швидко перевірити стан здоров’я імплантом в оці.

– Краще нехай вона увімкне свій годинник, щоб дізнатися– перебиває руда. 

Джон допомагає мені підняти руку та натиснути на потрібні команди. Далі йде довга хвилина мовчання та очікування. Кожен завмер. Зібралася така цікава команда, що ніхто не може знайти спільну мову. Мені хочеться врутитися, але рот просто не відкривається. Бім. Врешті результат готовий. 

– У неї дуже високий тиск. Для її віку це взагалі нереальні показники, – Роззі оглядає всіх навколо, не розуміючи, що робити. Хіба, що вона…

– Це в неї з дитинства, – перебиває Джон. – Ти зможеш допомогти? 

– Так-так. На ліжко її. 

Люди крутяться поблизу, щоб нормально вмостити мене. Йона поправляє ноги з руками. Джон підсуває подушку, а Роззі готується до лікування. 

– Стій! – руда перешкоджає цілительці. – Ти точно почуваєш себе нормально? 

– Так… Кха, – кашель, що ненароком виривається з неї, видає дівчину. – Нам потрібно щось зробити, а це найдієвіший спосіб. 

– Просто допоможи їй відновитися, а далі сама впорається, – обсидіанові очі свердлять мене настільки сильно, що в грудях починає тремтіти. 

Наді мною починає сяяти рожеве світло. Приємні та легкі хвилі розлітаються та починають присипляти. Не можу втримати це бажання та провалююся в сон. В останню мить відчуваю, як щось також падає на моє тіло. Мабуть, це Роззі. 

***

Розплющую очі та бачу ресторан батьків. Приємний бриз ковзить тілом, розбурхуючи волосся в різні сторони. Пекельне сонце жарить кожним своїм промінчиком, тож я біжу всередину, адже батьки вчили мене не стояти довго під ним. Заклад сповнений сміху та радощів. Столики складені так, що з'єднують один кінець зали з іншим.

«Думаю, що це свято. Ми завжди так складаємо меблі в ці дні», – радію своїй здогадці та біжу до голови столу. Зазвичай там я сиджу поблизу матері. – Усім привіт! – гукаю я, але мені ніхто не відповідає. Усі настільки зайняті святкуванням, що не помічають дівчинку, яка біжить стрімголов крізь увесь зал? Не вірю. 

Мої ноги вповільнюються, коли помічаю матір та батька. Їхні обличчя сяють посмішками, а очі зажмурені від радощів. Тато, як завжди, щось викрикує, а мати намагається його заспокоїти. Вони постійно такі життєрадісні та веселі… Як у них могла народитися така донька, як я? Уже хочу відсунути стілець та сісти на своє місце й привітатися, але помічаю…

– Ти хто? – звертаюся до хлопця, що сидить до мене спиною. 

Він ігнорує.

– Ей, ау?! – махаю перед його обличчям рукою та трясю стілець, проте нічого не відбувається. «Стоп. Я проходжу крізь нього», – оглядаю свої руки, щоб зрозуміти в чому проблема, але все нормально.

– Кортні та Донатане, ми такі раді, що ви у нас є. Щастя мати таких діточок, – вихваляє їх мати.

– Вони всі у своїх батьків! – викрикує хтось із гостей. 

– Твоя правда! – батько знову підіймається та каже тост… На їх честь. 

Мої долоні покриваються потом, а очі наповнюються сльозами. Я біжу до них та намагаюся вхопити. Нічого не виходить. Марево– ось ким стала моя сутність. Наче й ніколи не було. Кричу та гукаю їх, але знову нічого. 

– У нас буде третя дитина– і це хлопчик! – повідомляє щасливу новину мати. 

Починаю задихатися, адже горло душить невідома сила. Стискаю кулаки, але йду далі. Підходжу до «брата» і дивлюся йому в обличчя та моментально відсахуюся. 

«Там нічого. Пуста маска без емоцій. І на це проміняли мене?» – наповнюю світ своїм криком, а душа розривається на дрібні шматочки. 

***

Знову розплющую очі та зриваюся з місця. Довколо мене нікого немає: я одна в кімнаті. Потираю очі та скроні, щоб прийти до тями. Огидне марево змушує тіло труситися, але в мить, коли я помічаю вечірні промені сонця, мене вдаряє шоком. Зриваюся та починаю одягатися: нам не можна втратити і хвилини. 

«Краще йти вночі, ніж страждати від витівок Розробника», – просуваю голову крізь термобілизну. Далі йде комбінезон, що став мені другою шкірою, адже нічого іншого я давно не одягала. Зав’язую волосся в низький хвіст та шнурую взуття. Витягаючи його з-під ліжка, помічаю лист, що випадково випав. Розгортаю та читаю.

«Домі, 

Не просто так усі називають Survival грою. За цим прихована більша таємниця, ніж тобі здається. Наша ціль– це ліквідувати Розробника. Ми покладаємося на тебе. Тепер твій годинник– це зброя. Він заховався надто добре, щоб ніхто не зміг його знайти. Однак впевнений, що ти та, хто розіб’є цей вірус. 

Від дівчат я дізнався, що ви плануєте оглянути східні та північні території. Щодо першого то там знаходиться наша база. Ніколи не бачив поблизу Розробника чи його сателітів, тому скеровую вас лише вперед. Ваші здогадки про захід підтвердити чи спростувати не можу, але з центром хороша ідея. У місті монстрів мало, тож не переймайтеся та рухайтеся не зупиняючись.