Розділ сімнадцятий: Скотобійний майданчик ІІ

Посидівши ще півгодини внизу з Роззі, вирушаю у свою кімнату. Нам усім варто набратися сил наодинці, щоб потім спокійно вирушити в бій. Відкриваю двері в кімнату– різко опиняюся в чиїхось обіймах. Цей аромат шоколаду та алкоголю одразу підказує мені, хто це. 

– Джоне, як ти сюди потрапив!? – піднімаю погляд та бачу сірі хмари в його очах та харизматичну посмішку. 

– Домі, не міг тебе кинути, – сильніше стискає мене в обіймах, що виникають сумніви: чи це радість, чи бажання вбити. 

– Не задуши мене…, – хриплю у його кайданах.

– Пробач-пробач, я не хотів, – він швидко оглядає мене та додає: – Я радий, що ти в порядку. 

– Якщо не рахувати головний біль, то все чудово. А…, ще мене хоче вбити чувак у масці, – намагаюся жартувати, але, здається, мого співрозмовника це не втішає. 

– Вам потрібно тікати звідси. Сьогодні ж. 

– Знаю. Цей день теж враховано до пошуків.

Бачу у його очах здивування, але настільки приємне та тепле, що не можу не посміхатися всередині. Ці емоції повертають мене в ті часі, коли я ще заробляла бали в академії. Як приємно було отримати найвищий оцінку від нього…

– Ти молодець, – похвала та ще й словами від нього звучить дивно, дико та незрозуміло. Раніше я б такого не отримала, а зараз усе змінилося. – Однак проблема не тільки в цьому. Вибухівка під вашими будинками здетонує, як тільки сюди наближатимуться монстри. Повір, цієї ночі їх ніхто не стримуватиме.

– Так і знала…, – стискаю кулаки, розуміючи, що повсюди пастки. «Отже, його справді тут немає, адже небезпечно ставити сховище поблизу вибухівки», – хоча б щось корисне допомагає мені формувати план дій. Однак усвідомлюю ще дещо та додаю: – Ти прийшов сказати це мені попри ризик. Хочеш підставити себе? – це настільки мене дратує, що я готова йому врізати. 

– Знаєш, за цей час зрозумів: наскільки сумував за тобою. Яким був дураком, що не помічав цього. Домі, ти мені подобаєшся. Сам не розумію своїх почуттів, але… Але. 

– Ти знаєш наскільки сильно поранив мене своїм поглядом, коли я дізналася про смертельну участь в цьому цирку? – згадую той день. Це, мабуть, було рівно місяць тому. Його слова змушують мої ноги труситися, але невирішене питання щемить у серці. 

– Пробач… Пробач мені, – він опускається на коліна та стискає мої бедра. – Я тоді був, як вовк, якого загнали в пастку. Бачити, що не можу вдіяти нічого з цим– тортура. Цей день настільки сильно змінив моє життя. Зранку уявляв, як ти приїжджаєш та працюєш, щоб чудово провести своє стажування. Ми проводимо вечори разом у лісі, коли є вільний час. А тут ти в списку учасників. Земля пішла тоді з-під моїх ніг. 

«Ми натерпілися. Обоє», – і це правда. Бачу в очах десь там, глибоко, реве та стогне ураган. Тягну рідне тіло до себе. Він повільно підіймається. І вмить, коли очі наші досягають одного рівня, я цілую. Палко та сильно тисну губами на його. – Це моя відповідь на твоє зізнання. 

Лише на мить відсторонюємося, а згодом знову поринаємо в терпкі обійми та поцілунки одне одного. Його руки ковзають спиною, а колючі вуса щипають гладеньку шию, коли заривається в мене. Я випускаю тендітне зітхання. Рухи стають жорсткіші та наполегливіші. У голові пусто. Там шумить океан такий теплий та знайомий. Солодкі ноти ванілі дурманять мене. Притуляюся ближче до тіла, щоб відчути це тепло. Мені настільки мало. Сьогодні я жадна та різка і ніхто не зупинить цей вирій. Останні замки падають, руйнуючи кордони, що ми побудували між нами. Давні бажання, які були заховані за забороненими дверима, вилітають, як звільнені душі. 

– Тільки ти і я, – шепоче у вухо.

– Ти і я, – повторюю, смакуючи кожне слово. 

Знову зриваємося на палкі поцілунки, покриваючи наші тіла вогкими слідами. Стискаю його біцепси: він такий м’язистий. 

– Завжди мріяла їх торкнутися, – видихаю, перериваючи наш поцілунок.

– Я весь твій. 

– А я твоя. 

Повторюємо ці слова, не маючи змоги зупинитися ні на мить. Мої повіки дріботять, як плавці риби, а серце щемить від невпинного возз'єднання з ним. Напруга, що роками кружляла навколо нас, втомила душі. Я уявляла, мріяла, бажала, але ніколи собі не дозволяла торкнутися його серця. Він, здається, був недосяжним. Таким далеким та водночас близьким. На перший погляд, ми стояли єдиним цілим. Однак між нами була прірва. Мабуть, ми самі її збудували. Через дурість, необізнаність та страх. І як приємно викинути ці кайдани та крокувати вільно. 

Джон піднімає мене на руки та кладе на ліжко. Ніжно та легко пестить тіло гарячими долонями. Куштує губи знову й знову. Обіймаю його міцніше. Негодна стриматися й на мить. Бачу, що він також іде на поклик. 

– Зробімо це…

– Зробімо…

Слова, що я чекала так довго, врешті лунають маленькою кімнатою. Холод білих стін та тиск безликих меблів відступає. Залишає місце для тепла та кохання, що струменить з наших сердець. Ми віддаємо душі моменту і втікаємо від жорстокої реальності. 

***

– Харлі працює над тим, щоб витягти тебе звідси, – Джон повільно одягається, натягуючи футболку. 

– Не можу кинути дівчат, – це не сумнів, а пряме ствердження: без них я нікуди.

– Знаю. Бачив, твоє ставлення до них, – він легко посміхається, коли наші очі зустрічаються. 

– Не потрібно цього робити, – зав’язую волосся у хвіст, – для нього це будуть нищівні наслідки.

– Потрібно тобі дещо розповісти, але тільки через годинник, – показує на свій.

«Знову цей ґаджет… Що з ним не так?» – розглядаю свій пристрій, але все ще нічого не розумію. Наступної миті простягаю руку та дозволяю об’єднати наші годинники. Таймер відбиває ритм. Один. Два. Три. – Ай! – кричу, а наступної миті втрачаю свідомість…

#@?|

Довкола тиша. Не бачу нічого, окрім сотні мікросхем та неонових ліній. Вони прорізають простір у хаотичному порядку, але в кінці сходяться так, щоб утворити величезний та перевірений алгоритм. На мені немає одягу. Усе тіло більше схоже на звукову плату, ніж людське. Оглядаюся, але нічого не бачу. Зелений колір лабіринтів разить очі та змушує втрачати контроль над ситуацією. Хочеться просто закрити повіки та обійняти коліна.