Розділ сімнадцятий: Скотобійний майданчик І

– Цей день також враховується…

– Ти про що? – дивується Йона. 

– Невже вони настільки бездушні, щоб так гратися з нами? – каже Роззі, лікуючи понівечині губи рудої.

– Ай…, – зойкає дівчина. 

– А не потрібно було їх кусати…, – скаржиться цілителька, але говорить це з настільки розслабленим лицем, що мені все ще важко сприймати її злість. 

– Дівчата.

– Так, пробач. 

– Кха… Кха… Кхех, – кашляє Роззі, не стримуючи себе. Даю їй склянку води. Здається, що стає краще, але синці під очима так не кажуть.

Розгортаю голографічну карту та показую їм місто. Воно набагато менше за ліс, але тепер нашими перешкодами стають сотні будівель. Звісно, що шукати його в кожній– це безглуздо. Проте нам потрібен хоч якийсь план.

– Дивіться. Чому я думаю, що цей день відпочинку є частиною наших трьох на його пошук, – дивлюся дівчатам в очі. – Вони хочуть позбутися нас. І чомусь дуже швидко. Розробник не розповів, коли розпочинаються ці три дні. Робимо висновок: час уже пішов. Просто сьогодні нас ніхто не чіпає. Ось і все.

Сонячні промені пробиваються крізь тюль. Осяюють будинок, що нам приготувала його величність Розробник. Інтер’єр настільки штучний, тому мені більше здається наче ми у скотобійному приміщенні. Стерильні білі меблі та тиша. Шумоізоляція тут надто чудова. 

– Ви помітили, що навіть співу птахів не чути зранку? – зазначає Роззі. 

– Так. Ми в бульбашці, – ця тиша сильніше тисне на мене, адже біль після вчорашнього випробування ще не пройшов. 

– Щедрість та доброта? – іронізує руда.

– Ще б пак. Щось буде відбуватися зранку або ввечері. Мабуть, випустять монстрів, – розповідаю про це буденно. «У кого я перетворилася…».

– Дівчата, ви ж не проти, що я з вами…? – тихо каже Роззі, потираючи правицю. – Кхе– кхе, – цей нестерпний кашель змушує її зелені очі ховатися під опущеними повіками. 

Йона дивиться на мене, а я на неї. Ми про це навіть не говорили, а сприйняли нову реальність, як належне. Ем попрохав мене прослідкувати за нею. У мене не було причини відмовляти. Як з людської точки зору, так і з корисності, вона важливий член команди. Нас лише двоє. Без цілителя загинути надто легко. 

– Не проти. 

– Я також ні. Ти надто часто допомагала нам, щоб зараз відмовляти. 

– Дякую вам! – вона говорить це дещо голосніше, ніж потрібно. Її голос зривається на хрип. 

«Мабуть, плакала всю ніч».

Закликаю їх підійти до мене. Ми обіймаємося. Ще одна причина, чому погодилася на таке: це бажання довести собі свою силу та лідерство. Світ все ще вимагає від мене цього, а я втомилася уникати. Знаю, що зможу привести всіх до перемоги. Недарма так довго ми протрималися тут. І все ж таки дійшли до другого туру. 

– Ми виходимо, коли почне темніти. Впевнена: койоти слідкують за нами. 

– Де ми будемо його шукати? – цікавиться руда. 

– Йому логічно стояти десь високо, споглядаючи за кожним. Однак є сумніви.

– Він постійно сидить десь у темряві, – вклинюється у дискусію Роззі. 

– Так. Інтер’єр позаду більше схожий на підвал, ніж пентхаус чи квартиру. 

– Можливо, він не там, де всі думають. Головна здогадка, що обов’язково осяє голови наших суперників, – центр, – показує пальцем цілителька на карті. 

– Ти вважаєш, що він буде на околиці? – підходить ближче Йона.

Роззі киває, а потім ми повертаємо карту так, щоб бачити далекі території. Їх насправді багато. Дивлюся на різні точки та розумію, де можна приблизно сховатися йому. У голову спадає дика думка, що він знаходиться під нами, але одразу її відкидаю: щось підказує мені шукати далі.

– Тут гори, – показує Йона. – Чудова природна схованка, – дівчина говорить спокійно, хоча вчорашні події, очевидно, турбують її. Пальці тихо барабанять по столі, а очі бігають туди-сюди.

– Тоді це суперечить стилю завдання, – каже цілителька. 

– Тобто? – намагаюся зрозуміти хід думок крізь біль, що час від часу пульсує, нагадуючи про себе.

– Не просто так наша гра розділена на два випробування.

Ліс та місто. Це два вагомих маркери, що натякають нам на пошуки. 

– Природу ми вже подолали, а тепер технології? – завершує Йона.

– Здається, що так. Отже, це не гори. Тоді західна частина відпадає. Південь теж: не думаю, що він би ховався тут. Центр надто просто. 

– Північ та схід? – запитує Роззі в перервах між питтям води. 

– Так. Тоді рушаємо сьогодні, а поки варто відпочити. Я спати, – руда розвертається та прямує на другий поверх.

– Стій. Підійди на мить до нас.

– Агх, що там? 

Я виставляю свою руку вперед. Дівчина все розуміє та доєднується. Чекаємо лише на Роззі. Вона ледь підіймає очі на нас, а руки тримає поблизу грудей. Мовчимо: тут слова не потрібні. Ми приймаємо її: зробили це ще зі вчора. Тепер вибір за нею. Обдаровую впевненим поглядом низеньку статуру. Одна мить– і дівчина зривається з місця. Долоня лягає на наші. Цілителька безперечно частина нашої команди. 

– Сміливі горностаї відтепер і навіки разом, – оголошую я. 

– Так, – відповідають дівчата хором. 

– Усім спати! – Йона зривається з місця та біжить на другий поверх. 

Дівчина здається цілком спокійною. Проте я навіть не уявляю, що відбувається в її душі. Сподіваюся, що вона почувається добре, але не наважуюся запитати. 

***