Розділ шістнадцятий: Гештальт-фактор VІ

– Ти хотіла знати, що мені сказала та дівчина…? Усе просто: «Колись твоя недовіра погубить душу найріднішої людини. Чи будеш ти готовий віддати своє життя за її?», – він замовкає на мить. Оглядається та продовжує: – Тут для мене ти була найголовніша. Там для мене все вкрилося сірими кольорами, коли я тебе втратив. Ти мій вогонь. Вічне полум’я, що дає життя, – кладе руку на серце. Мені чомусь здається, що воно божевільно калатає. – Скажи, як я міг дозволити тобі загинути? Відповідь очевидна, – навколо шириться тиша, коли його очі опускаються додолу. Йона стоїть в кінці кабінки, але їй так важко зробити крок, що вони спілкуються одними поглядами. – Вам буде краще без мене: я лише тягар, – звертає погляд до мене та додає: – Довіряю її тобі. Дякую за все. Сміливі горностаї завжди разом…, – підіймає кулак до гори, а інша рука… Вона… Опускає важіль– і ми їдемо донизу під вибухи. Його фігура сяє дивовижною посмішкою, а бурштинові очі видно звідси. Навколо все палає, а дим здіймається вище хмар. Ноель стоїть та посміхається мені, Йоні, світу та зорям, що врешті зійшли до нас. Вони свідки його непорушного характеру, бажання жити та… Змін. Чому саме зараз, коли почав довіряти, змушений покинути світ? Ось вона жорстокість. – Я кохаю тебе, – він показує це лише одними губами, а Йона падає на коліна. 

– Ні!!! – кричу я під вибухами, що лунають з дамби, намагаючись дотягнутися до тросу. 

– Ти дурепа! Злізь негайно, – сильна рука тягне мене на себе.

– Ми вже втратили багатьох, не варто жертвувати собою…, – мовить дівчина, схлипуючи в кінці кабінки, що повільно спускається канатною дорогою в місто.

– Ще є шанс! Ми зупинимо рух та повернемося, – я не просто кажу, а вимагаю.

– Ні. Він зробив свій вибір. Порушити його– це показати неповагу. 

Бабах. Величезний та гучний вибух відбувається прямо поблизу канатної дороги, що нас аж відкидає в кінець кабіни. Усе втрачено. Після такого не виживають. 

– ЧОРТ! ЧОРТ! ЧОРТ! –  я кричу, б’ю по стінках та сидіннях. Не вірю. Хлопець був з нами спочатку і залишив на середині шляху. Хоча, якщо вірити словам Ема, кінець уже скоро. 

Йона просто підбирає під себе ноги та ховає обличчя, притуляючись до них. Її очі наповнюються сльозами, а тривкі схлипування чути всім нам. Роззі збоку теж не стримує себе, а про себе я навіть не хочу думати. Тепер почнеться справжня гра і я більше не збираюся втрачати членів команди. 

***

– Дорогі друзі, вітаю вас із завершенням першої частини гри! – розробник розмахує руками, наче ми на святі. Феєрверки відповідають йому на це яскравими спалахами. Увесь наш маленький світ радіє, що прийшов кінець одній частині випробувань. Однак ми всі розуміємо, що це тільки початок. – Ну-ну, не будьте такі сумні: у мене для вас чудові новини. Погляньте: ви тепер у місті, а раніше стояли казна-де. 

Натовп вибухає. Ніхто не розуміє, як можна радіти в таку годину. Хтось з нас втратив близьких людей, друзів чи  коханих. За цей місяць світ зменшився до одного лісу. Шукати тепло в душах та тілах інших було єдиною втіхою. А тепер цього немає. У нас забрали волю і зрештою останнє світло в серцях. Ми кричимо від болю, вигукуючи все, що так довго стримували в душі. 

– Достатньо, – на нас наводять автомати та пістолети представники спецпідрозділу– це знак від Розробника. Пощади не буде. Ми змушені скоритися. – Так краще. Отже, вас залишилося лише двадцять три. Це рекордна кількість. Раніше так багато до другої половини ще не помирало. Ви перші, – його обличчя приховано за маскою, але я відчуваю: там сяє усмішка. – Ми йдемо на ризик. У вас є лише три дні, щоб знайти мене! 

Земля йде з-під ніг. Здається, вони просто хочуть позбутися нас. Я дивлюся на Йону, а на її обличчі тьмяніє все. Очі опущені, брови зісунуті, а губи в ранах через нескінченне кусання. Вона роздерла їх так, що кров не може зупинитися. Роззі з іншого боку від мене шукає порятунку в окулярах Ема. Мабуть, це останнє, що він їй віддав перед смертю. Три дні… Це смертний вирок. А чи був у нас вихід? Ні. Не було. Однак від того, що в нас забирають останню надію, стає ще гірше. 

– Дівчата, ми повинні придумати план, – я беру їх долоні у свої руки та додаю: – Ніхто з нас не загине.

 Ми дивимося одна на одну та плачемо. Гіркі сльози сковзять по щоках, але дозволяємо їм вийти. Краще вилити все зараз, ніж в останню мить потрапити в пастку болю та відчаю.

– Маленький подарунок для вас– це можливість відпочити один день. Тут, – він показує рукою вліво, – стоять будинки. Там є все, що потрібно людям. Скористайтеся та готуйтеся до битви…