Розділ шістнадцятий: Гештальт-фактор V

«Лідерка. Невже така слабачка, як ти, може бути нею? – дивлюся на свої руки, коли ледве переміщаю ноги. – Як могла подумати, що приведу свою команду до перемоги? Нікчема!» – це єдина річ, що крутиться в моїй голові. Рухаюся далі, минаючи хмари пилу. «Де він?» – запитую, але мої слова летять у далечінь. Минаю метр за метром, роблячи крок за кроком.

– Емануеле-е-е-ее! – крик, що розриває душу. Згодом чую вибухи вище себе, а тіло монстра ковзить у воду. – Чому ти-и-и-и! – крики та схлипування продовжуються. Я знаю, чий це голос. Ми бачилися багато разів, тож сумнівів немає. 

– Роззі…, – шепочу під носом. 

Як відповідь, хмари розступаються переді мною. Показують огидну та безсилу картину, що руйнує душу. Емануель лежить на березі. Усе, нижче пояса, понівечине та розчавлене тілом істоти. Вона пішла, але залишила після себе наслідки. Дивлюся на озеро та розумію, що ця товща води забрала в мене двох людей. Я погано знала їх обох, але короткі розмови, випадкові випробування та навіть бісові жарти від них– це все робило нас ближче. Тут, де за кожен прожитий день та дякуєш світу, зв’язки важливі.

– Кха-аха-ах, – зривається на кашель хлопець. 

– Еме, ти живий! – Роззі хапається за нього. Вона гірко плаче. Сльози стікають одна за одною, вкриваючи тендітні рожеві щоки.

– Звісно, кха-аха, – посміхається крізь кашель, – але ненадовго. 

– Не кажи цього! Ти будеш жити… Будь ласка, – дівчина наче молиться комусь, а потім ставить ґаджет на груди. Складає свої руки над його тілом. Пристрій починає світитися рожевим. Його сяйво чудове, тому на мить змушує мене забути про те, що тут відбувається. 

– Ні, – він ледве підіймає свою руку– кладе їй на плече. – Пізно, ти нічого не вдієш. 

– Це неправда! Вір у мене, адже я– в тебе! – світло шириться навкруги з новою силою, огортаючи понівечині кінцівки. Руки здіймаються, поки пальці трясуться в треморі. 

«Вона направляє надто багато енергії за раз…», – уже бажаю підійти, але Ем ледь помітно хитає головою. Мене штовхає інша дівчина– Донна. Вона рухається швидко та непохитно. Я хапаю її за руку. – Боюся, що тут ти підеш сама, – у моїх очах лють. Блакитний кришталь бринить у променях вечірнього сонця, а пальці стискають руку з усією міццю. 

– Ти хто така? – вона притуляє своє обличчя до мого. Це настільки близько, що я чую її дихання. Воно як у бика, що готовий розтрощити все тут. 

Клац. 

– Та, хто вб’є тебе…, – притискаю пістолет до її підборіддя. – Навіть не думай випустити свої голки. Ти здохнеш швидше, ніж щось зробиш. 

Вона здається. Відходить від мене та востаннє дивиться на хлопця. 

– Це відплата за Коліна та Боббі. А ти малявко врешті припини бачити в ньому чудового хлопчика, адже це не так, – дівчина йде до підйомника. Згодом зникає за дамбою. 

– Роззі, припини, – всоте повторює постраждалий. 

– Ніколи…, – вона бореться з бажанням впасти і продовжує лікувати. Дівчина марніє щосекунди. – Ще мить– і ти будеш здоровий. Я вилікую…, – здається, що втрачає свідомість, але одразу прокидається, – Обов’язково. 

– Краще нахилися до мене…, – говорить це настільки тихо, що я ледве чую. 

– Зараз… Любий… Дочекайся. Терпи, – повертає погляд до його зіниць, що приховані за окулярами. – Не смій засинати! – вона зриває останню перегородку між їхніми очима. 

Сльози, що наповнили все навколо, починають стікати тонкими цівками, змішуючись з кров’ю. Її спина здригається. Усе тіло починає трусити. Вона не втримує рівноваги та падає його на груди. Чути здавлений кашель хлопця, тому кров виривається з роту різкими краплями. Далі мені невідомо, які слова він каже їй. Однак сльози линуть з новою хвилею. 

– А-ААА-А-А! – цей біль несеться з душі. – Я не змогла…, – тихо пищить вона крізь біль та безпорадність. Його кров блищить на її обличчі, а сльози вкривають щоки. 

– Ні, тобі вдалося, – шипить через здавлені груди.

– Не змогла… Врятува-аати-и… Те-ееб-ее-е! – плач та гіркота не дозволяють їй вимовити і слова. Чоло її багряніє, а очі повністю мокрі. 

– Змогла. Ти зробила мій світ кращим, – посміхається їй настільки невинно, наче нічого й не трапилося. Від цього й мені закортіло пустити сльозу. – Йди. Не дивися на це… 

Цілителька торкається своїми губами його. Цей останній жест змушує серце пропустити удар. І далі тікає, забираючи ті окуляри. Бачу, що біжить до останньої кабінки. Йона та Ноель дивляться на мене. Я киваю, що все добре, та прошу їх віднести речі до кабінки. Благо, що нам переправили сумки працівники спецпідрозділу. 

– Нахилися, – хрипить до мене Емануель. 

Я виконую його прохання. Голова ще досі гудить, тому я роблю все повільно та обережно. 

– У мене для тебе дещо є. Дай сюди годинник, але непомітно, – він підносить руку зі своїми ґаджетом, а я лише ненароком притуляюся. – Попіклуйся про Роззі. Вона стане вам у нагоді. І доведи цю справу до кінця. 

– Ти про що? Навіщо тобі був мій годинник? – потираю чоло, намагаючись сконцентруватися на його словах.

– Розробник має загинути. 

Мене б’є струмом. Раніше нікому не вдавалося його знайти. Усі учасники помирали. Повністю. 

– З чого ти взяв, що в мене вийде? 

– Ти особлива. Аха-кха-ах, – він сміється та кашляє одночасно, випускаючи слину з кров’ю. – І це не жарт. У тобі є те, що може допомогти всім цим людям. 

– Не неси дурню. У тебе шок? – не можу вірити жодному його слову, адже все це виглядає, як абсурд.

– У твоєму житті є стільки речей, що мали спонукати до роздумів, але ти насильно гнала думки про це раніше. Задумайся. Чим ти відрізняєшся від інших? – він стукає по моїй грудній клітці там, де серце. 

Ці доленосні слова затихають, коли десь позаду чую вибухи. Бачу, як починає горіти поверхня озера. Не вірю своїм очам. 

– Вони постійно будуть вас обманювати. Кінець близько. Бережіться та готуйтеся. 

Бабах. Ще один вибух. Голова нещадно болить, а коли я намагаюся встати– все довкола крутиться.