Розділ шістнадцятий: Гештальт-фактор ІV

Ми стаємо в коло. Кладемо руки на плечі кожному. Притуляємося головами, щоб, можливо, востаннє відчути цей зв'язок. Погане передчуття переслідує мене. Воно закрадається в думки тонкими та звивистими щупальцями. Ми не знаємо, що буде далі. Змушені скоритися долі та її витівкам. Еґон може вижити, але й загинути теж. Наші обійми короткі, проте сповнені сили та підтримки.  

– Я йду, – завершує чоловік та розвертається, розкриваючи шпару в щиті. 

Різко хапаю його за руку. Темні очі звертаються до мене. Я дивлюся у їх глинибу і кажу:

– Дякую…, – горло стискає біль, – за все.

Забирає мою руку зі своєї. Коротко киває та занурюється у воду, закриваючи щит. Його тіло покриває плівка зі зеленої рідини. Мабуть, вона потрапляє в очі, адже він просить нас вказувати шлях. Кожна мить сповнена переживання та переляку. Що буде далі? Якщо озерний монстр нападе, то ми загинемо? Скільки ще часу ми повинні страждати? Душа зовсім не на місці: вона відбиває смертельну серенаду, занурюючи мене в гулкий шум. Не розумію, що відбувається навколо. Лише слідкую за дорогою та рахую удари серця. Якщо воно б’ється, тоді я ще жива. Це єдине, що зараз мене тримає в цьому світі. 

Наступні декілька хвилин ми пливемо далі без проблем. Котити таку велику кулю складно, тому Еґон час від часу відпочиває. Команда Ема вже поблизу того боку, а нам ще декілька метрів. Ось і фініш. Ступимо на цю землю– і половина нашого жаху завершиться. Якщо…

– Еґоне, бережися! – кричить Йона, не стримуючи себе. 

Я обертаюся та бачу брижі, що розходяться до чоловіка. Щось пливе під водою, приховуючи свою подобу. Пекельні секунди до зіткнення. Починає нудити. Стрес надто довго був частиною мене. Організм намагається позбутися його. І цього хочу я. Сплеск. Великий та сильний, він вкриває чоловіка, затягуючи кнут на його шиї?! Мої очі розширюються. Я не вірю їм! Не хочу! 

– Еґоне-е-еее! Ні!!! – стукаю по поверхні щита, через це кулю починає крутити в усі сторони. 

– Я зараз розріжу його! – Йона витягає віяла та випускає багряне полум’я. 

За мить до того, щоб розітнути стіну, її зупиняє Ноель. Хапає нас за ноги та звертає увагу. Розриваюся між двома чоловіками. Перший у пекельних конвульсіях б’ється за своє життя у воді, а другий відчайдушно благає врятуватися. 

– Ми не зможемо добратися на другий бік! Що ви в біса коїте!? Йоно, заховай віяла: ти спалиш увесь кисень! – показує на відсутність шпари. 

– А що робити? Як діяти!? Ти постійно не задоволений моїми діями! – випалює те, як останній подих.

Він приймає це. Бурштинові очі палають безжальним сонцем, але мовчать. 

– Припиніть.

Слова хлопця– це шум довкола. Сльози гірко заповнюють очі, коли бачу, як Еґона тягне на дно потвора. 

– Ардене, ти будеш палати в пеклі! – звісно, він не чує, мої потуги. Шкіра учасника вкрита пораненнями та пухирями. Однак сила виривається з мене та бажає на волю. Зробити хоч щось. Допомогти попри все– це єдине бажання. «Якби ж щит розкрився на трішки!» – я заплющую очі та уявляю це. Дурню, яку я роблю, можна пояснити лише тим, що не бажаю бачити цю смерть. Насильно відкриваю очі. Зустрічаюся з ним поглядом. Він готовий. Я завжди бачила це. Притуляюся до стінки щита і ледве не падаю, коли вона зникає переді мною, наче розходиться через силу моєї волі. «Що?!» – однак я не думаю далі. Просто витягаю пістолет. Чоловік бореться до останнього: стримує зашморг пальцями однієї руки, а іншою втримує наш щит... Постріл. Єдиний, але потрібний. Вибух. Усе горить полум’ям. Вони спалахують з новою силою. Я не чую жодних криків. Це знищує мене. Розбиває на друзки. 

Навіть не встигаю замислитися, що буде далі, як мене різко тягне назад. Йона дивиться мені у вічі, не йнявши віри побаченому. Ноель також обдаровує поглядом очей: його повіки широко розкриті. Однак не вони мене потягнули. Це робить хтось зі зовні. Бачу Ема, коли шукаю наш порятунок. Щит блистить. Одни. Два. Три. Бабах. Куля знищилася. Наш пліт ледве тримається. І тут нас ще більш різко тягне на берег. Проте я чую й інше.

– Еме, припини рятувати їх та відпусти! Твоя клята сила припнула тіло до землі! – кричить чоловік з булавою, наполовину сидячи у воді.

– Припини! – кричить Донна.

Хлопець в окулярах не звертає на них увагу. Він допомагає нам мчати якнайдалі від монстра. Пліт б’ється об берега, а за мить ми вже летимо на землю. Відчуваю, що вдаряюся головою в стовбур дерева. Через це навколишній пейзаж розмивається та вкривається туманом. Чую, як Йона біжить до Ноеля та перевіряє його стан. Здається, він у порядку. Підіймаюся та дивлюся на Ема, що втрачає контроль над своїм тілом, але все ще стоїть. 

– Боббе, підіймайся! – Донна біжить до хлопця. Очевидно, до цього вона з Роззі були далеко, адже Емануель не міг контролювати гравітаційне поле навколо. 

Однак вона не встигає… Величезний монстр-кит здіймається над берегом та з гучним тріскотом падає на хлопців. Пил, що здіймається від удару, закриває навколишнє середовище. Вода також майорить краплями в повітрі, доки врешті не опускається на наші тіла. Неприємний слиз вкриває одяг. Розумію, Бобба не повернути. Його похоронило багатотонне тіло морського звіра. Проте цього лиса, мабуть, вийде врятувати. Я встаю. Не можу дозволити собі ще одну смерть через мою необачність.