Розділ шістнадцятий: Гештальт-фактор ІІ

– Цей тиждень нічому тебе не навчив, – відповідаю, стоячи спиною до хлопця. – Від своїх слів я не відмовлялася, і ти це повинен знати. Якщо ти бажаєш щось розповісти, то вперед. Ці рани ниють у твоєму серці, а не в моєму, – розвертаюся, підходжу до нього та стукаю пальцем у місце, де в кожного з нас серце. 

– Апф, – він пирхає мені у вухо. 

– Однак друге мені все ж цікаве. Твій ґаджет так і залишиться для нас таємницею? – запитую.

Відповіді немає. Дещо в цьому світі стабільне. Загалом я не здивована. Хоча ми робимо деякі успіхи в довірі, він досі обережний зі мною. Згодом повертаються Еґон та Йона– ми починаємо майструвати пліт. Основну роботу на себе бере темношкірий чоловік. Він складає колоди разом та об’єднує їх з жердинами. Перші кладе вертикально, а останні– горизонтально. Наш колишній бігун плете троси з мотузок, щоб щільніше їх зробити. Йона та я готуємо платформу, яку покладемо зверху конструкції. 

– Фух, ніколи не думала, що майструвати подібне буде настільки важко…, – відгукується руда, коли складає дошки разом. 

– Ти що, ніколи не будувала пліт у дитинстві з друзями? – запитую я, перев’язуючи платформу декілька разів у кінці. 

– Ні. Уже легше було купити надувний човен, тому батьки зазвичай так і робили.

– Однак у деяких дітей немає такої можливості, – сухо звертається до дівчини Еґон. 

Ноель під час нашої бесіди мовчить: це його улюблене заняття з того дня. 

– І вони змушені були це все нести з собою, щоб змайструвати? – з подивом запитує дівчина, забуваючи про роботу. 

– Так, але дорослі намагалися допомогти. Зазвичай, – чоловік стискає основу нашого плота міцніше, щоб всі колоди були рівні. – У місцях, де ліс далеко та він захищений міністерством охорони природи, використовували інші матеріали.

– Так, як-от пластикові пляшки чи надувні шини, – безсоромно перебиваю чоловіка, продовжуючи. – Ми об’єднували це все та пливли. Правда, я ніколи цього не робила, а зазвичай слідкувала з берегу.

– Чому? – неочікувано запитує Ноель. 

– Е-ем… Ну… Я боюся плавати…, – визнаю дитячий страх. 

Навколо тиша. Кожен зупинив свою роботу і завмер на мить. Поки Ноель не залився сміхом. Еґон видає коротку посмішку, а Йона хапає мене за руку.

– А як ти попливеш з нами? Не переживаєш? – її губи ледь прочинені, а брови стали широкою дугою.

– Нормально. Ні, не переживаю, – відповідаю на кожне її запитання, гладячи руку. – Я в дитинстві впала з такого плоту, тому потім навіть не наближалася до них. Однак з водою в мене хороші стосунки, – це і не дивно, враховуючи те, що я живу поблизу моря. «Хоча справді дуже цікаво, чому я не боюся плисти?» – думаю, відповідь на це питання прийде згодом.

Врешті руда заспокоюється та ми продовжуємо майструвати. Щоб заповнити тишу, вона запитує:

– І ви це все робили лишень для того  щоб погратися декілька годин?

– Зазвичай так. 

– Вам не було шкода таких зусиль?

– Ти що. Це було так весело. Навіть на березі, як для мене. Нам не часто вдавалося кудись поїхати та поплавити на подібному, тому ми насолоджувалися цьому.

Здається, що дівчину зачепили мої слова. Її дитинство було сухе та безжиттєве. Батьки, що постійно їздили на церковні конференції, приділяли мало уваги дівчині. Друзів було мало, адже в школах для «багатих» діти шукали собі вигідні знайомства. Інколи мені сумно за них, адже зараз дорослішають набагато швидше, ніж колись. Ці безтурботні дні, наповнені радістю та щастям, приємно відгукуються в моєму серці. 

– Я чомусь згадала Хідео та Хіроко. І вони були змушені виживати, щоб нормально харчуватися…, – Йона запитує в повітря. Хоча, можливо, це лише її думки.

– Так…, – тихо зазначаю я, як запитує вона мене. – Світ буває жорстоким для інших. Тому ми з мамою відвідували пункти допомоги бідним. 

– Багато таких? 

– Пунктів? Достатньо, щоб забезпечити значну частину людей.

– Ні, я про бідних, – уточнює Йона, дивлячись на свою половину платформи, що практично готова. 

– Дуже… Практично з п’ятисот мільйонів мешканців США сто п'ятдесят перебувають за межею бідності. 

– Це тридцять відсотків! – вигукує руда, випускаючи з рук мотузку. 

– Вірно. А цифра зростає далі. 

– Мої батьки також не можуть впоратися з фермою. Лісові угіддя для населення зменшують, а випасати тварин потрібно. Зараз страждає вся промисловість, що пов’язана з продуктами тваринного та рослинного походження. Основний вклад йде в розваги та відпочинок, – знову звертає на себе увагу Ноель. Я рада, що він може не тільки допомагати нам чимось, а й розмовляти. 

– Я й гадки не мала…, – шепоче під ніс руда. Вона продовжує займатися платформою, адже час до вечора наближається. Я вирішую не розпитувати її далі, щоб дізнатися, чому вона так здивувалася. Думаю, що спочатку цю інформацію потрібно обдумати.

***