Розділ шістнадцятий: Гештальт-фактор І

У той день…

– Це останній гештальт перед вашим ривком у місто. Ми вимушені наголосити, що випробування буде тяжким, тож візьміть до уваги всі приготування і лише тоді вирушайте на виконання, – Джон ходить на підвищенні. Він майорить над нами, як у той день. Усе почалося там місяць тому. – Для того, щоб переплисти озеро, вам потрібно змайструвати пліт. Необхідні колоди та обладнання можна знайти тут, – вказує на право. – Однак це не єдина перешкода на вашому шляху.

– Ну, звісно, куди ми без них, – глузливо пирахає Йона. 

«Чи могла я коли-небудь уявити, що стоятиму на полі бою та боротимуся за життя. Поблизу мене моя команда. Їх можна назвати друзями, але ми настільки мало знаємо одне про одного, що мені складно побудувати цупкі взаємовідносини», – оглядаюся довкола.

За цей час ми намагалися дізнатися щось про життя кожного з нас. Я розповідала про своє навчання та знайомство з Джоном. Чудові стосунки з сім’єю та спокійне життя. Йона про безтурботні дні в себе дома, коли вона могла спати скільки захоче, але постійний харчовий режим змушував виконувати рутину. Навіть робота не надихала її рухатися далі, хоча вона була легкою. А згодом рушала на нічні вечірки, де проводила активне життя. Натомість Еґон показав нам усім другу сторону медалі. Я знала і до того, як живуть небагаті люди, але він зміг підкреслити це виразніше. Його іграшки приносили заробіток, але цього було недостатньо. Постійний пошук грошей був його рутиною, такою, що нікому не побажаєш. Втрата доньки зробила рідний дім пустелею сухою та покинутою. Він витрачав вільний час у барі з друзями. Забував там, що в нього всередині. Просто існував посеред вогнів далекого міста. А Ноель… Він мало говорив. Ми знали, що він з Канади та зазвичай перебуває на фермі з батьками. Друзів у нього небагато. Це і все. 

– Ноелю, ти як? – запитую його, ігноруючи слова командира. Хоча й до цього не слухала. На жаль, половина нашого шляху всіх втомила, тому не готова чути і краплі більше про те, що нас очікує. 

Від дивиться на мене сяйвом бурштинових очей. Спирається на милицю однією рукою, а іншою тримається за Еґона. Його постава рівна: не хоче здаватися хворим. Я його розумію. Це складно. Втратити ногу нижче коліна– це трагедія. Так, її можна відновити, але там… У реальному світі. Звертаю погляд на небо, уявляючи себе деінде. Тут для нього це смерть. Ми допоможемо. Підтримаємо. Зробимо все, щоб він не відчув себе іншим. 

«Ти такий, як ми», – говорила йому я, коли це все трапилося. «Нічого не змінилося», – вторювала щоночі, коли хлопця мучив страшний біль. «Якщо ти дихаєш, тоді ти живий! Це найголовніше», – починала я щоранку. Мені невідомо, як відчуває себе людина з вадами. Що крутиться в голові? Які проблеми тепер хвилюють? Однак я знала одне: для нас нічого не змінилося.

– Я частина команди…, – він підморгує мені та пошепки додає: – Все добре…

Відповідаю посмішкою, а згодом повертаюся до Джона. Ще одне випробування попереду. Величезне озеро виблискує перед нами, а десь там канатна дорога, що дозволить нам досягти міста. 

– У вас є час до восьмої години вечора. Як тільки почне темніти, тоді вилетять монстри. Сподіваюся, що ви не хочете з ними зустрітися! Почали! – він піднімає руку та миттєво опускає її, запускаючи таймер позаду себе. 

Починається метушня. Я одразу прошу Еґона обрати найкращі колоди для нашого плоту, адже він повинен знатися на дереві. Йона після деяких вмовлянь рушає за іншими інструментами. Веду Ноеля подалі від натовпу. Ми займаємо позицію на узбіччі майструвального майданчику. 

– Нас залишилося сорок вісім. Це менше половини, – каже мені хлопець, коли я намагаюся його посадити під деревом. Йти по піску з милицею страшно некомфортно, тож хлопець зустрічається з труднощами. 

– Так, але ми досить високо, тому проблем немає, – згадую, що я на п’ятнадцятій позиції в рейтингу. Обличчя вкриває переможна посмішка. 

– Знаю, про що ти думаєш. Проте Йона на десятому місці, – він посміхається мені, але в цьому милому діалозі мало життя. Хлопець хоче втамувати біль, що всередині нього, поки очі бездумно шукають, за що б зачепитися. Постава знову згорблена, а руки ненависно стискають милицю на колінах. 

– Жартуєш. Це добре, – уникаю важкої теми, тож просто переводжу увагу на щось інше. 

– Спитай про це. Я знаю, що ти хочеш, – каже мені, не наважуючись підняти очі. 

– Про що? – озираюся, шукаючи учасників своєї команди. 

– Не роби з себе клоунесу, – випльовує з себе ці слова крізь зуби.

– Мені здається, що це зараз робиш тільки ти, – парирую слова: насправді, не розумію, що хлопець від мене хоче.  

– Невже тобі не цікаво, як це бігуну бути без його головної зброї!? Чи, думаєш, що я не бачив твій погляд, коли нам віддали наші ґаджети в той день? – слова летять з його вуст, як кулі, намагаючись зачепити мене.