Розділ п'ятнадцятий: Перемога крізь чужі втрати IV

– Якби вона залишилася там, то справді могла загинути, – каже Еґон. 

– Слухай свого дружка, солоденький, – неочікувано збоку з’являється Арден. Він хапає дівчину за руку, допомагаючи вийти з поля бою. 

Йона не така проста, як може здатися. Вона прослизує під його рукою, миттєво вдаряючи по колінних чашечках хлопця. Його статура повільно опускається, а тоді дівчина знову б’є, але з іншого боку ноги. Він втрачає рівновагу та падає ниць. Руда вивертає руку та натягує її, як тятиву лука. Правицею стискає горло. 

– Ще раз…, – каже вона йому, але далі я вже не чую. 

– Гра тут, шановні! – неочікувано винирює голос Розробника. – Ви надто багато витрачаєте часу на ці дитячі забави. У нас попереду грандіозні плани, що аж ніяк не можна пропустити. 

– А він має рацію, лідерко. 

– На чиєму боці ти граєш, друже? – стискаю поручні, шукаючи шляхи, як позбутися свого любого суперника. 

– На своєму.

«Не дивно», – погоджуюся зі своїми думками кивком та думаю далі. 

Якщо гра здається вам надто складною, то ви можете здатися. Ми не будемо суворо карати команду за це, адже інколи потрібно вміти визнавати поразку. Запрошую вас продовжити! – лунають останні слова та він зникає. 

«Ще не час. Я можу виграти!», – у відповідь на свої думки випускає Еґона за слоном, що забрав у нас Йону. Змінюю розташування іншої тури у відповідь на хід суперника. Врешті ставлю пішака на d4, а його слон закриває мене на е3. Тоді я бачу всю картину загалом. Єдиний вихід, що мені спадає на думку, це:

– Білі здаються!

Погляд кожного спрямований на мене. Чую позаду короткий смішок. Я знаю, що він означає, тому приємно всміхаюся у відповідь. Відчуваю себе природним явищем, що відбувається раз на тисячу років. В очах хлопців не бачу нічого. Вони просто та спокійно прийняли моє рішення. Емануель здається трішки роздратованим. Його кулак б’є по поверхні поручнів. 

– Чудове рішення, а тепер… Гра почалася! – голос Розробника вкриває тіло мурахами, а бар’єр, що стримував монстрів… 

– Бар’єр зник. До виходу! Негайно! – кричу чим дужче, що хлопці миттєво зреагували. 

Еґон розуміє все без слів, тому намагається втекти, коли кожному учаснику на голову падають його ґаджети. Моя голова різко повертається до Ноеля. Не тільки через те, що я переживаю за нього, а й через навичку, яку він постійно приховує. Однак, на жаль, ця річ подібна на просту палку, тож мені немає чим наситити свою цікавість. Беру пістолети в руки та намагаюся стріляти навколо. Я пробую, але виходить кепсько. Після скелелазіння вони ледве втримують корпус зброї. Не те, що говорити про її віддачу. Еґон у примарній безпеці, адже поблизу нього декілька інших учасників. Ноель навпаки під зоною ризику. Він не встигне одягти свої черевика, а чудо-палку чомусь не розкриває. Гігантська рукокрила істота височіє над ним. Вона замахується та бажає розтрощити тіло хлопця. Удар через три… Два… Один… Ба-ба-х. Усе навколо вкривається туманом, а тоді я бачу…

«Щит!»

Еґон спіймав істоту за метр до Ноеля, захопивши половину тіла всередину. Проте лякає не це. А наш світловолосий друг…

– Ноелю! – дівчина рве захисне поле своїми віялами. Вогонь палає, немов готовий вибухнути. Вулкан її емоцій змушує всіх довкола оторопіти. Обличчя покривається сажею, а тонка електромагнітна площина дає тріщину. Руду не зупинити.

– Йоно, стій! Це небезпечно! Еґоне, підтримуй щит та вшивайся звідти! – командую, як востаннє. «Я спробую, щось зробити з цим монстром», – лунають постріли, як мої єдині спроби щось вкоїти, але все марно. Руки трусяться, а я не можу нічого зробити. Ноель стікає кров’ю, поки навколо відбувається така метушня.

– Домі, ти зможеш, – він стоїть позаду мене. Робив це і до цього. Я відчуваю. 

Очі наповнюються сльозами. Я згадую кожне тренування з ним, коли він ще був інструктором. Його невидиму підтримку. Здається, він нічого не каже, не підбадьорює. Чоловік, що холодний, як стіна, а його жарти гостріші за бурульки, дарує таке тепло, якого я не отримувала ні від кого. І це дає сили рухатися далі. Настав час забути, що він на іншому боці, адже це не так. Джон стоїть позаду мене. Мій. Моя підтримка, сила та натхнення. Якою дурною я могла бути, вважаючи його чужим. Пальцями максимально стискаю зброю, а передпліччя кладу на іншу руку, щоб збалансувати приціл. Підводжу пістолет та стріляю. Монстр не може стриматися від болю: кричить на весь майданчик. Навколо безлад з людей та страшних істот. Еґон підбігає до Ноеля. Я зовсім не чую пораненого хлопця: невже захисний купол не випускає звук? Чи це я настільки дезорієнтована гучними вибухами та подіями навколо? Йона також проривається всередину. Вона нападає на бісове створіння з усією люттю. Поки темношкірий чоловік витягує постраждалого, дівчина рубає потвору. Остання затиснута в куполі, адже половина її хвоста, що з’єднана з ногами, всередині захисту. Це зменшує маневреність, але не знешкоджує.

– Йоно, обережніше! – благаю поміж шквалів куль. Магазин у мене величезний, адже я бережливо використовувала все те, що нам давали. 

Здається, вона не чує. Врешті Еґон починає витягати хлопця з кайданів монстра. Для цього потрібно розтрощити йому лапу, аби позбавитися від цупких кігтів. І це надзвичайно дратує істоту. Вона виривається, б’ється, рветься на волю, але бита Еґона нещадна. 

«Він використав її…», – дивуюся цьому, але працюю далі. 

Вогняні віяла з новою хвилею люті вкривають тіло монстра порізами та кров’ю. Не хотіла б я опинитися на його місці. Величезне крило здіймається та рушає в бік дівчини– вона ухиляється. З іншої сторони ледве не хапають гострі зуби. Знайти баланс у цій метушні складно, тож Йона мимоволі втрачає контроль. Еґону вдається відчепити Ноеля з пастки. Він уже тягне його подалі, хоча щит ще досі працює. 

«Його навичка володіння щитом стала кращою», – замислююся я, доки знову намагаюся відстрілити щось цій тварюці. Це складно, бо Йона не стоїть на місці, а я не бажаю поцілити в неї.