Розділ п'ятнадцятий: Перемога крізь чужі втрати І

За тиждень до…

Барабан крутиться десятки разів, оминаючи кожного учасника. Я настільки довго та сконцентровано на нього дивлюся, що починає нудити. Однак нічого не можу з цим вдіяти. Зараз оберуть лідера нашої меленької битви. Зовсім не бажаю бути в числі цих щасливців. Відповідати за своїх це одне, а коли на твої плечі лягає відповідальність за зовсім тобі не відомих… Це інше. Він зрештою доходить до останнього оберту. 

«Хто б міг подумати, що це буду не я…», – зітхаю, опускаючи свої губи в сумній гримасі. 

Емануель дивиться на мене з іншого кінця майданчик та вітає, як свою суперницю. Робить це настільки невимушено та природньо, що я розумію: він також був впевнений у моїй кандидатурі. Розриваю з ним зоровий контакт та рухаюся до місця, де я контролюватиму все і всіх. Ноель зустрічає мене підозріло впевненим поглядом та плескає по спині. Йона з Еґон просто вторять мені, що все буде добре. А чи вірю в це я? 

Через декілька сходинок хочу повернути наліво, адже там вихід на підвищення. Однак мені перешкоджає чужа рука, що затягує всередину ніші. Групуюся та б’ю лівою ногою в бік– мій коронний. Повертаючи корпус до нападника, заношу руку та намагаюся поцілити в обличчя. Він відпускає мою правицю. Завдяки цьому зупиняє ногу практично за сантиметр до удару. Інша рука лягає на кулак, що несеться до щоки. Лише тоді здіймаю очі та бачу його. Ці сірі райдужки, як похмуре небо восени, та яскраве й наповнене енергією русяве коротко підстрижене волосся мені ніколи не забути. Він обіймає мене, міцно притискаючи до тіла, великими руками. Гарячий подих відчувається на шиї, оминаючи маленькі вуха. Не знаю як, але я відчуваю дикий стукіт серця крізь спецодяг «койотів». Тепер це прізвисько завжди буде зі мною. 

«Тільки раз опинившись за межею, ти більше не повернешся туди, де був», – ці думки неприємно закрадаються в мою душу, відгукуючись порожнечею всередині. Я відсахуюся від нього. Мені складно.

– Джоне, – звертаю погляд блакитних очей на нього знову. 

– Домі…, – він глибоко та рвучко дихає. Я ще ніколи не бачила його настільки стурбованим. Тільки йому було дозволено називати мене Домі. Або навіть не дозволено. Він робив це, бо хотів. 

– Що ти тут робиш? Мені потрібно йти на випробування…, – я не розриваю зоровий контакт, але лице кам’яніє за мить. Мабуть, це не те, що він очікував?

– Я нарешті можу побачити тебе. З тобою все в порядку? Звісно, ти жива та здорова… Це ж ти, – Джон знову дивує мене. Раніше такі слова від нього я чула лише раз: після місії, де ми зі спецназом рятували дітей від серійного вбивці. Я тоді зникла з радарів майже на шість годин. Він огортає мене своїми руками, кладучи їх на плечі. – Я витягну тебе звідси. 

– Як? Ти нічого не можеш зробити проти влади. 

– Ми придумаємо. Харлі влізе в їхню систему безпеки та витягне тебе. Ти наче помреш тут, але насправді втечеш, – говорить впевнено та чітко, наче повідомляє план роботи над операцією. 

Однак тепер я частина цього світу. Не можу нормально реагувати, адже все це реальність. Я наражаю себе на небезпеку щодня. 

– Тобі не вдасться, – в моїх очах сльози. Бачити його– це радість та мука одночасно. – Він не грає в дитячі забавки. Ти просто підставиш себе. 

– Що ти кажеш? Невже я повинен це все кинути. Сержантко Павелл, відколи Ти почала ігнорувати мої накази, – його голос. Глибокий та низький відлунює в мені ті почуття, що вирували колись. Однак зараз… Усе складно. Я бачила його декілька разів за ці два тижні. Ніколи не думала, як він там? Чи переживає? Чи шукає зустрічі зі мною? Чи справді він мені так сподобався? Чи це була ілюзія? – Домі? – він знову зазирнув у душу срібним місяцем очей. Робив це так, як умів тільки він. Серце пропустило удар.

– Твій командирський тон… Як давно я його не чула, – взяла велику долоню у свою, міцно стиснула та відпустила, а наприкінці додала: – Сумувала, – дуже непокоїлася. Лишень собі не зізнавалася і гнала думки подалі. Однак що зробить він? Там, у реальному житті, він красивий, сильний та всемогутній, а тут лише пішак. Як і я.

***