Розділ чотирнадцятий: Хіроко та Хідео

За тиждень до…

Маленький табір ховається поміж високих крон дерев. Він вкриває ділянку різними речами, які зробили вони. Можна побачити спальні місця під гілками хвойних, які дашком закривають їх від негоди. Вогнище майорить перед ним, а навколо декілька колод– імпровізованих стільців. Вони вже охололи, адже на них давно не сідали. 

– Хідео, ходи вечеряти, – гукає чоловіка, роблячи останні приготування. 

Він відволікається від патрання зайця та йде до неї. Сідають за стіл. Куштуючи нові страви, обговорюють щось. Минуле бігає навколо них, як швидконога лань. Сміються та обіймаються. 

– Ти пам’ятаєш, як вперше познайомився зі мною? – штурхає його в бік дружина. 

– Таке не забудеш, – він мрійливо зазирає їй в очі. – Ти була неперевершена. Тоді цвіла головна сакура в нашому селищі. Висока зачіска кандзасі та яскраве кімоно були на тобі. Обличчя ховалося за віялом. 

– Моїм першим… Як давно це було.  Я тоді тиждень на нього витратила, адже мені нічого не подобалося. 

– Воно було пречудове, – він цілує її в щоку тонкими губами, треться носом до вуха. 

– А знаєш, що було ще краще. То це твоє падіння! – вона елегантно сміється, випускаючи повітря з вуст. 

– Не було такого, – Хідео відвертається. 

– Ще й як було! Ти так задивився на мою красу, що не помітив процесію, яка йшла попереду. Ніколи не забуду обличчя твого батька.

– Ах, ти! – чоловік нахиляється до жінки– починає сильно лоскотати.

– Аха-аха-ах, зупинися! – вона слізно благає його, але він не збирається зупинятися. 

Вони сміються так, що тендітні сльози виринають з очей. Сонячне проміння лоскоче їхні обличчя, поки легкий вітер несе мелодії веселих зойків углиб лісу. Здається, що все зупинилося. Є тут і зараз. Вони двоє посеред дикого лісу. Позаду залишився жорстокий світ, що з радістю готовий викинути тебе з системи. А тут… У цьому лісі. Душа живе та процвітає. 

Хіроко замовкає. Вона дивиться на чоловіка. Пронизує своїм поглядом душу та врешті говорить:

– Як думаєш, ми правильно робимо? – її очі виражають смуток, а тонкий шар зі сліз зволожує око.

– Їй там не буде місця. 

– Ти все-таки думаєш, це вона…, – Хіроко гладить свій живіт та дивиться на небо, де смертельно підступає червона лінія. 

– Я це відчуваю. На жаль, нам не зупинити цього, – він встає і переводить свій погляд на небо. – Я був таким дураком, що не слухав тебе. Хотів наразити нас на небезпеку в грі, – він припадає до її колін та накриває жіночі руки своїми. 

– Ти не зробив би цього, – вона підбирає губи, відпускаючи втому та сум, що ховалися в її душі так довго. Тепер ці сльози вкривають її щоки. – Не зробив би…

Він знову обіймає її. Ці легкі рухи наче востаннє хочуть насолодитися теплом тіл одне одного. 

– Пробач…, – вітер несе слова Хідео вгору до небес, щоб закарбувати навічно.

***

Ніч. Глибока та гучна, вона прикликає монстрів навідатися до кожного учасника. Червона зона звужується. Вона ось-ось буде тут. Двоє не сплять, а тримаються за руки. Нічне небо вкрите зорями. Це останнє сяйво, що побачить пара. Неподалік трищать гілки– провісники смерті. Могильний холод б’ється об руки. Хіроко та Хідео дивляться одне одному у вічі. Вони робили це стільки разів, але їм ніколи не було достатньо. Відчайдушно бажали поринути в глибини душі кожного. І зрештою в них це виходить. Зоряне небо відбивається тисячами яскравих спалахів у зіницях, показуючи справжню подобу кожного. Метелики розлітаються зграями в животі та торкаються ніжними крильцями стінок, змушуючи кожну клітину тіла здригнутися. 

А тепер у зіницях видно смерть. Темно-синє небо заполонили монстри за спиною. Вони розкинули свої лапи та жорстоко налетіли на знедолених. Однак навіть ті не знали, що позбаваляють своїх жертв страждання, даруючи вічний спокій. Тіло здригалося від захисних реакцій, але свідомість була готова. Кров розбризкувалася довкола, вкриваючи все гострими мазками. Тоді зупинилося три серця. Три вільні душі. Три людини, що бажали свободи…

***

– І кожного року одне й те ж. Завжди знайдуться ті, хто піде проти системи, – він тримав руки в замку, думаючи про результати випробувань. – Коли вони зрештою зрозуміють, що виходу немає і всі приречені. Це таке неймовірне відчуття: бачити, як руйнуються їхні сподівання!