Розділ тринадцятий: Попід хмарами ІІІ

Я зачіпаю мотузку за великий карабін на якірній точці. Переводжу подих, стоячи практично за мить до того, щоб піднятися на гору. Далі змінюю вузли на своїх мотузках, а через мить уже готова забрати маску. Зробила я це для того, щоб мати змогу спокійно та без перешкод спуститися стрибками вниз. Тут на горі палить сонце. Його не було відчутно до цього через тінь від скелі. Пейзаж сумний. Лише декілька кущів та сухі трави простяглися кам’янистим плато. Я лізу попереду інших, але відстань між нами надто мала. Той, хто був слабкий, чекає інших жертв на тому світі поблизу підніжжя. Там стоїть Ноель. 

«Цікаво. Він переживає за мене? Бігає по трупах, шукаючи моє обличчя…» , – довіра– це єдине, що в нас є. Я інколи хочу залізти учасникам моєї команди в голови, але розібрати ті нетрі складно. 

Я підбігаю до стовпця та хапаю маску. Їх тут декілька, тож не всім буде достатньо. І біжу. Чим дужче та подалі рухаюся звідси, адже знаю: інші учасники не обирають методи, щоб отримати своє. Якірна точка вже переді мною. Витягаю всі мотузки та карабіни, надійно зчіплюючи себе з основною конструкцією. Вузол на мотузці такий сильний, що не хоче розв’язуватися. Я тягну його, але відчуваю тремтіння в руках. Лунає постріл, а за ним ще один. Хвилювання набирає обертів. Ось я протягую кінець мотузки та перев’язую його до точки. Карабін гучно дзвенить, коли закріплюю його на потрібному місці. Все. Я готова. І тут врешті повертаю голову на постріли та бачу…

– Чорт! Це монстри, – миттєво опускаюся на стіну скелі. – Їх не десятки, а сотні!!! – і починаю стрибати вниз. Цього разу все має бути легше, якщо ці тварюки не захочуть пошкодити обладнання. Сподіваюся, але рухаюся настільки швидко, наскільки це можливо. М’язи знову болять. Біль не пройшов, але цього став гострішим. Мені потрібно пройти таку ж саму дистанцію за лічені хвилини, коли до цього я мала вдосталь часу.

Лунає крик. Ще один. Зовсім не реагую, поки не відчуваю дріботіння своєї мотузки. Піднімаю очі та бачу… Потворні монстри-ящірки зі захопленням граються поблизу моєї якірної станції. Мабуть, людей там більше немає, тож вони раді знайти нових жертв. Гострі кігті натягують мотузку, наче грають на арфі. Вона міцна, тож повинна витримати. Я не гаю час та опускаюся все нижче. Вітер дме, не дозволяючи мені нормально приземлитися. Лише один нечіткий крок– і я погано встаю на кам’яну поверхню, пошкоджуючи кісточку.

– Цц-цц-ц, – відгкуююся слабким болем: можливо, не все так погано, як здається. Однак мені на голову падають декілька камінців. «Та відчепіться ж від мене», – букрочу собі в голові. До підніжжя ще добрих тридцять метрів, тому я намагаюся стрибати меншими дистанціями, але частіше. «Стріляти не можна, адже там вибухові кулі…» , – геніальна думка осяює мене. 

Я набираю швидкість, опускаючись усе нижче. Їхні гострі кігті трощать поверхню скелі. Слизькі язики цмакають над вухом, поки я вдаюся до жалюгідних спроб врятуватися. Однак з кожною миттю вони наближаються. Мені все важче стримувати хвилювання в собі. Долоні настільки спітніли, що скелелазна крейда не допомагає. Та я взагалі забула її нанести: «От дурепа!» – однак сенсу себе сварити немає. – Ту-ут хоча б-би вижит-и, – шепочу під ніс, а голос декілька разів збивається. Руки міцно стискають мотузку. Ноги відштовхуються зі всієї сили від скелі. Я лечу в повітрі. До землі десь менше п'ятнадцяти метрів. Однак вони вже тут. Виходу немає. 

«Я хочу жити! Я буду жити! Ви не дістанете мене, тварюки!»  – витягую пістолети та випускаю по одній кулі з кожного. Вони летять. Вибух. Ще один. Відчуваю, як трос слабшає. Я лечу донизу. Миттєво повертаю голову, щоб подивитися на землю. Проте мене не кидає туди. Трос знову несе тіло до стіни. 

«Він такий міцний?» – відповідаючи мені на це, він рветься. Тіло знову на секунду в негамості, а потім летить. Я групуюся та перекочуюся на землі в потрібний момент, летючи в дерево. Біль. Сильний удар головою, але я жива. 

– Ей, з тобою все в порядку? Домініко, агов! 

– Звісно, – відповідаю, тримаючись за голову. – Я жива! – осяюю його дивовижною посмішкою пропорційних губ.

– Та-аа-ак, – він протягує ноту із розгубленим виразом обличчя. 

– Ми перемогли. Бали наші, але я більше на таке не погоджусь, – ще досі лежу на землі, не маючи змоги встати.  

– І я, – каже Емануель, сідаючи поряд з нами. – Роззі не проти допомогти тобі з ногою.

Ноель дивиться на мене, розсікаючи поглядом. Однак це мене не хвилює: нога ж не у нього болить.

– Так! Дякую.