Розділ тринадцятий: Попід хмарами ІІ

Моє чуття, що неочікувано ниє в спині, підказує: варто зробити  те, що він просить. Притуляюся до стіни, шукаючи там сховку. Тілом проноситься силова хвиля. Я чую, як тріскають кістки. Серце дріботить, мов та бабка крильцями. Страшно розплющувати очі, адже я довірилася ворогу. Проходить хвилина, та єдине, що я почула– це гулкий звук десь під собою та тріскотіння якорів. 

– Ти там довго висітимеш? Команда чекає, – лунає голос хлопця на десять метрів вище від мене. 

Відкриваю очі та бачу, що навколо нічогісінько. Хлопець повзе далі, але мені чудово видно спітнілу спину під термобілизною. Загроза не минула для інших, адже тепер звідусіль звучить кулеметний шквал. Однак поблизу мене нікого. У думках лаюся: «Що в дідька він коїть! Хитродупий лисе Емануеле, я тебе ще впіймаю!» Рухаюся далі, оминаючи складні виступи без жодних тріщин. За двадцять метрів від мене догори повзе Ден. Нахабна пика мені надзвичайно набридла за ці дні, адже де ми є– там і його команда– . Мені дуже хочеться зараз скоїти щось ганебне та нахабне, але я стримуюся. Він, звісно, ще та скалка в дупі, але в мене немає часу. 

Скеля насправді височезна. Вона майорить попід хмарами, закриваючи собою добрих десять футбольних полів. Або ж у мене важко працює голова від такої висоти, тому очі малюють дивовижні картини. «Варто перевірити, що там з показниками», – натискаю потрібні команди на годиннику та повзу далі. Втома в ногах дає про себе знати, відгукуючись терпким болем у суглобах. Інколи буває важко просто підняти стопу. Чую легкий звук сповіщення. Результати не в нормі. «Організм потребує води, а також енергії. Враховуючи те, що я займаюся фізично, це не дивно. Однак додамо сюди пістолети, що забирають силу, і це буде букет проблем».

Невдовзі я наздоганяю Емануеля. Крізь гучний вітер нічого не чути, але я бачу його груди, що здіймаються. Вони наче танцюють вальс з дияволом, а звивисті довгі пальці грають драматизм на піаніно. Намагаюся підповзти на його рівень. Тоді беру в руки пляшку та протягую.

– Випий. У тебе дегідратація, – міцно тримаю річ у руках, щоб вона не вилетіла. 

– Вражений, що ти помітила. Дякую, – він бере її та миттєво розкорковує. Рідина сковзить високою шиєю, адже руки не можуть втримати річ. 

– Я ж Л-І-Д-Е-Р, – вимовляю кожну літеру, наголошуючи на своїх обов'язках.

– Вірно. 

Через декілька секунд він завершує та частково бере контроль над тілом. Я поїдаю свій батончик, витягуючи пістолети. Заповнюю їх патронами та перевіряю на справність. Декілька секунд цілюсь, поки жертва навіть не очікує на мій напад. Мить– я стріляю. Прямо в ціль. Куля летить. Тепер вона розрізає повітря. Влучання. Очевидно, адже по-іншому й бути не могло. Кров вкриває місце поранення– і він летить донизу. Я ж забираю своє та повзу догори. 

– Ти колись точно когось прикінчиш так. Мені не дивно, що Йона тебе боїться. 

– Але ж не вбила.

– Так ти ледве не поцілила кулею в мене. Ще б сантиметр– і я був би в полі її дії, – бідкається Ем, простягаючи мені руку з водою. Наші якірні доріжки дуже близько одна до одної. Тому передати речі легко. 

– Щоб ти не поводив себе, як крутелик! – розумію, коли б ми були лютими ворогами, то билися б тут і зараз. Усе створено для того, щоб ти показав свої приховані злі сторони. Якщо не хочеш полювати на монстрів, то вони змусять тебе– на учасників. 

– А могла б. Ти жодного разу не здригнулася, коли хтось падав. Навіть не подивилася туди!...

Новий шквал куль покриває все гулким звуком. Мені не чути Емануеля, тож я поспіхом рятуюся від його бажання поговорити. Нам повезло, що ми повземо практично вкінці скелі. Сюди монстри літають набагато рідше. Тут вітер сильніший, але вже краще рухатися повільно, а не повертатися щосекунди, боячись за свою безпеку. 

***