Розділ тринадцятий: Попід хмарами І

За два тижні до…

Я обожнюю себе та своє бажання підтримати команду. Однак яким чином можна було опинитися на скелі… 

«Щоб я ще колись погодилася на таке…», – вітер дме настільки сильно, що інколи мене починає кидати з боку в бік, поки я займаюся спортивним сходженням на скелю. Пальці нестерпно болять, змушуючи брови насупитися. Вони зі всією люттю чіпляються за тріщини та виступи, щоб не дати мені впасти. Хороша фізична підготовка в школі ФБР та дитяче захоплення горами допомагає мені не впасти в першу ж мить на дистанції. «До фінішу ще так багато, а монстри вже наближаються», – скелелазна крейда тонким шаром покриває долоні та відгукується неприємним скрипом, коли потрібно її оновлювати, розтираючи в руках. 

Завдання, що випало на мою долю, допоможе перевірити нове покращення для моїх пістолетів. За ті два тижні, що ми тут, я встигла підняти свій рівень на декілька позицій вище. Те саме трапилося з моєю командою. Віяла Йони стали легші та набагато рухоміші, а мультиварка тепер зручно складається до маленької коробочки. Ноель так і не розповів, яка в нього навчика для виживання. Ми не вимагали, а він і не бажав. Однак його чобітки тепер дозволяють стрибати високо. Еґон також мав зброю… І це була бита. Чоловік принципово її не використовував, тож тренувався лише разом зі щитом. Новим покращенням його ґаджету стало те, що тепер він не прикутий до його тіла. Захист можна поставити на відстані та звідти підтримувати потік енергії. 

Мої роздуми розсікає вітер, перешкоджаючи закріпленню мотузки до якірної точки. Методична робота, яка триває вже десять хвилин, допомагає мені сконцентруватися на рухах. Зараз я розумію, що неуважність може стати для мене точкою відліку до смерті. Я беру мотузку. Зачіпаю її за новий якір. Підтягуюся. І так сотню разів. Піднімаю очі та бачу, як до мене летить камінь. Відштовхуюся ногами від скелі, щоб уникнути зіткення, а коли чую крик іншої учасниці, то розумію, в чому проблема. Вона падає. Ще декілька секунд звучить молитва на спасіння, а тоді– гулкий звук. Нас стало ще менше… До цього часу учасників залишилося п’ятдесят сім. З кожним днем вони стають сильніші, а їхня витривалість зростає.

Рухаюся далі, розуміючи, що зверху мене чекає маска, яку я повинна забрати. Вона грає роль символу, що ти пройшов випробування. Ноель чекає мене поблизу підніжжя гори, а Еґон з Йоною виконують інше завдання. Там потрібний захист, адже це щось типу лотереї. Вони змушені відкривати контейнери, щоб знайти маску. Інколи ті бувають пусті, а часом приховують величезного отруйного ведмедя… Довбані тварюки. 

«Про вовка промовка…», – я знову звертаю свій слух до джерела клекотливого звуку. Мені не потрібно повертатися, щоб зрозуміти, хто це. – А скуштуй оцього! – я витягую один з пістолетів з кобури, стріляю, миттєво прицілившись. Цього разу мій ґаджет не такий простий, яким був раніше. Полум’ягасник дозволяє мені бути непомітною, а монстрам складніше відслідковувати кулю. Остання у свою чергу додаткового облаштована вибуховим механізмом. Однак він має як плюси, так і мінуси, тому ці набої я використовую лише на відкритому просторі. Коли куля своїм силовим полем торкається до об’єкту, миттєво детонує. І це дозволяє мені інколи розслабитися, хоча це не про мене. Лунає постріл, який відгукується силовою хвилею. Далі монстр-птах-птеродактиль падає донизу, беручи у свої обійми одного з учасників, який зазнав поразки у битві з іншою істотою. Шквал куль лунає ще декілька секунд. Цього разу всі учасники цього випробування володіють вогнепальною зброєю, окрім одного.

«Емануель», – дивлюся в його сторону, не розуміючи, що він робить. Звісно, його ґаджет тут дуже корисний, адже він точно не звалиться зі скелі, прикріпивши себе до неї гравітацією. Для боротьби в нього є рукавиці, але я ще жодного разу не бачила їх у дії. Ну це я так думаю, а як там насправді… Він повертає голову до мене та підморгує: – Як командування? – переносить свою вагу з однієї ноги на іншу, кріплячи мотузку за якір. Хлопець вирівнюється зі мною, поправлючи своє русе волосся, підстрижене каскадом. 

– Ніяк, – відповідаю, зовсім не дивлячись на нього. Мої ноги напружені, адже попереду високий підйом. Відчуваю себе балериною, коли підіймаю одну з них. 

– Ну чому ти так… Я просто цікавлюся, – він, як злодій, поправляє свої голограмні окуляри та рухається далі. Його стежка легша, адже там багато виступів, за які можна вчепитися. 

– Не грай зі мною в союзників, – зло зиркаю на нього, – адже знаю, що приховано за цією солодкою посмішкою. 

– Та невже…, – він потирає своє вузьке квадратне підборіддя, – Ну ми це ще побачимо. До зустрічі на фініші! – Емануель уже хоче підніматися далі, але знову звертає погляд темних очей до мене. – Можеш нагнутися?... Негайно! – його тон зі спокійного та оксамитового, що занурює у свої тенета, перетворюється на суворий та різкий, як воєначальник.