Розділ дванадцятий: Йона та Ноель І

За три тижні до…

Йона сидить на колінах Ноеля, дивлячись йому в обличчя. Хлопець легко посміхається кутами своїх пропорційних губ. Навколо світанок грає мелодійними фанфарами, розносячи початок дня. За спиною дівчини шумить річка, а навколо кружляють метелики. 

– Ай, чому вони так позліталися! – вона махає руками довкола, щоб позбутися надокучливих комах. – Я… Не… Люблю… Кома-ааа-ах! – Йона ухиляється, намагаючись не потрапити в кайдани метеликів. 

– Ей! Спокійніше…, – він хапається за свою руку, що вкрита великим рубцем, – Такими темпами ти мені руку пошкодиш. 

– Пробач, але це мене надто сильно лякає, – дівчина встає та кружляє навколо хлопця, щоб ті метелики врешті відчепилися від неї.

Ноель супить чоло, невпинно дивлячись в очі дівчини. Він не зводить з неї погляду, поки та бігає навколо нього. Його серце прискорено б’ється, доки рука не хапає Йону та закидує її тіло на коліна. 

– Ти сама, як той метелик. Крутишся навколо мене, – шепоче Ноель медовим голосом під вухом дівчини. 

– Ай, ну тебе! – її щоки вкриваються рум’янцем, а лукові губи грайливо та ледь помітно посміхаються. 

Однак після цієї біганини дівчина врешті всідається та продовжує перебинтовувати руку хлопця. Поріз все ще виглядає не дуже, але з кожним днем відновлюється. 

– Тобі повезло, що та тварюка не сильно тебе поранила.

– Так…

– Ти так і не розповів мені, що тобі сказала та дівчина, – переводить погляд на хлопця, бинтуючи руку. 

– Не хочу про це говорити, – він підбирає губи та дивиться за спину дівчини.

– Тоді розкажи мені щось інше. Я бачу, що тебе, як завжди, – вона наголошує на цьому, – хвилюють якісь дрібниці. 

– Домініка не підставить нас?

Дівчина на мить замовкає, а її руки завмирають. З вуст виривається довге зітхання.

– Ех, ти знову за своє… Якби вона хотіла, то давно б це зробила. Коли ти врешті зрозумієш? Враховуючи те, що вона нас чула тоді, не думаю, що повинні виникнути такі запитання, – дівчина бере його обличчя у свої руки та гладить тендітними пальцями щоки. 

– Як скажеш…

«Як складно тебе переконати…», – вона знову повертається до своєї роботи, закріплюючи бинти. – Чи ти розлютився на неї через друге випробування? 

– Ні. Вона зробила це ненавмисно. 

– От бачиш, а тут повірив. Нам уже потрібно йти, – вона встає та починає збирати аптечку, – повернімося до них, а то ще нудьгуватимуть.

Він знову ловить її руку, встає та притягає до себе. Покриває губи легким поцілунком, поки руки гуляють спиною. Видихає пекельний подих на шкіру, надаючи їй вологу та змушуючи здригнутися від ранкової прохолоди. 

– Перестань, а якщо інші побачать? Тоді ми не зможемо викрутитися, – її голос дрижить, а руки невагомо штовають хлопця подалі. 

– Гаразд-гаразд, – він зморщує ніс та стріляє бурштиновими очима в неї. – Ти взагалі пам’ятаєш, як ми зустрілися? 

– Звісно! Таке не забудеш, – каже дівчина, коли вони вже йдуть лісовими хащами до намету. – Ти нагло слідкував за мною цілий тиждень на Чеджу. Я могла викликати поліцію, але вирішила тебе пощадити. 

– Це ти називаєш пощада? Я ще досі хапаюся за живіт, згадуючи той удар твоїм сталевим кулаком, – він театрально хапається за нього.

– Ти не можеш собі уявити, горобчику, як я довго чекала, коли ти підійдеш до мене. Ці ігри в піжмурки вже наступного дня мене рознервували, – Йона повертається обличчям до хлопця, йдучи спиною вперед. – Звичайно, я повинна була віддати тобі належне, – дівчина підморгує та знову йде назад. – Також не могла забути, як ти кинув мене в кінці. 

– Ти ж сама розуміла, що це курортний роман… кхе, – він стишує свій голос, закінчуючи тихеньким смішком.

– Знала, але не очікувала почути те, що ти мені сказав…