Розділ одинадцятий: Неочікувана гостина V

– У мене ще не було справжнього кохання. Жінку, яку б я справді безмежно полюбив, не відпустив би. Тому так сталося з матір’ю Симони. 

«Він навмисно не називає її ім’я?» – запитую себе, складаючи руки на животі. «Цікаво, як він робить іграшки. Такий кремезний чоловік створює щось ніжне та тендітне».

– Я вважав, що це будуть вигідні стосунки для нас обох. Вона раптово зазирнула до мене в крамницю за подарунком для доньки своєї подруги. Її тіло говорило за неї. Ходила довкола вітрин, виводила хвилі бедрами, облизувала губи, а  потім й зовсім пішла на таран і запропонувала секс.

– А вона методів не підбирала…, – зазначаю я, коротко глянувши на чоловіка.

Він відповідає мені утробним смішком, але очі нерозривні з небом. Одразу продовжує:

– Я був не проти, адже вона красива, здорова та й успішна, мабуть. 

– Жах, ти так її описуєш, наче товар. Хочеш стати жертвою фемінізму? Я можу розбудити Йону, – вказую пальцем на віяла, що висять на її бедрах.

– Ні, зовсім не так. Я почав вважати це за партнерство. Не думаю, що ти захочеш собі в напарники поліцейського, який думає тільки про свою дупу та у вдалий момент накиває п’ятами куди подалі? 

Я киваю йому, адже розумію сенс слів.

– От і я не бажав… Потім вона заходила все частіше й частіше, доки не дізналася, що вагітна. Тоді взагалі переїхала до мене. У нас не було скандалів чи зрад. Вона, здається, мала якусь повагу до мене. Однак, коли зрозуміла, що ніякої романтики не буде, а я просто «каменюка«, вирішила дочекатися народження дитини і втекти. 

Чомусь мені підказувало відчуття, що Еґон не потребує слізливої підтримки. Він настільки легко розповідає про цей період життя, тому я намагалася лише слухати та розуміти. Його голос жодного разу не зірвався, а груди як завжди здіймалися в заведеному темпі, як механізм. 

– Тоді що трапилося з донькою? – нагадала я нашу першу тему розмови. 

– Симона слухала мене постійно. Я був для неї авторитетом. Тому давав їй свободу…, – він на мить затинається, – Однак того дня вона вирішила не послухати мене…, – чоловік говорить спокійно, але його голос глибокий та проникливий втрачає кольори.

Я під дією невідомого відчуття повертаюся на бік. Спираю голову до сосни, руки кладу на груди, а одинокий локон волосся закладаю за вухо. Мої повіки поступово забувають, що таке сон, тож наступні дві години я точно проведу бадьоро. 

– Вона познайомилася з хлопцем у застосунку «Ерос«. Літала по квартирі така весела та радісна десь тиждень. Врешті він покликав її на побачення. Я вирішив подивитися на нього спершу, попросив фото. На перший погляд, він красивий, молодий та спортивний хлопець, від якого ти не очікуєш чогось… 

– Хворого, – констатую я, розуміючи, до чого веде чоловік. Мої брови згинаються в небезпечну дугу, а очі прищурюються. 

– Так… Я попросив її не йти. Щось у його подобі мене непокоїло до останнього. Вона не слухала. Вдався до типових батьківських слів та заборонив, – він випльовує останні слова, як отруту, що не дозволяє йому жити. – Потім вона пішла нагору…, – замовкаючи, наче задумався і вирішив уточнити: – У нас двоповерховий будинок, а знизу майстерня. Думав, що охолоне, тому чекав дві години. Врешті піднявся, щоб довідатися, як вона. Хотів запропонувати морозиво… карамельне… її улюблене, – він договорює тихіше, зникаючи під фанфарами нічних цвіркунів. Його кулаки стискаються, а нога ковзає по колоді. 

– Ти можеш не спішити. Я почекаю, – кажу це чоловіку, дивлячись в темні обсидіанові очі. 

Нас знову накриває тиша. Він легко киває мені, тому я повертаюся на спину та дивлюся на нічне небо. Чоловік ще хвилину сидить, але потім здіймається з місця та бере спальник. Еґон розкриває його та вдало вмощується спиною до мене. Я, не маючи надії, що він продовжить, сідаю рівно, щоб дивитися на вогонь. Яскраве червоногаряче полум’я мерехтить відтінками яскравих кольорів посеред колод. Згадую дні барбекю зі своєю сім’єю, а на серці стає так тепло та ніжно, що забуваю про навколишній світ. Барви вогню змінюють одна одну. Вони, як щось вічне та живе, крутяться та обертаються довколо себе, розносячи блаженне та життєдайне тепло. 

«Я думала, що ці два дні ніколи не закінчаться. Вони були наче пекло… Довге… Повільне та нещадне. Скільки ще всього нас очікуватиме далі?«

Мені важко придумувати план та шукати можливості для успішного проходження всіх випробувань: я надто втомлена. Це не фізичне відчуття. Воно психологічне, яке засіло десь глибоко. Я розумію, що зараз повинна вимагати від себе більшого. У мене є команда. Йона яскрава та бойова, Ноель таємничий та цілеспрямований і, звісно,  Еґон сильний та… Добрий? Я вірю в них, адже вони– у мене. Досвіду я маю більше, тож повинна попри все стати їхньою вказівною зіркою. Якщо світ вимагає від мене бути лідером, то хто я така, щоб відмовити. 

«Але як це складно…», – я повільно зітхаю, розуміючи весь тягар, що лежатиме на моїх плечах до завершення цього конкурсу. 

– Не спиш…, – нагадує про себе Еґон.

– Ні. Ніскілечки, – відповідаю я, копирсаючись паличкою в землі. 

– Через дві години я піднявся до неї. Кімната була зачинена на ключ. Вона ніколи… Ніколи цього не робила. Я постукав. Ще раз. Вибив двері. Її немає… 

Моє серце пропускає удар. Звісно, я від початку розуміла, до чого все йтиме, але… 

– Побачив відчинене вікно, а з нього можна було легко заскочити до будиночку на дереві. Все було зрозуміло, як день…

Тиша навмисно заповзає на нас своїми гидкими щупальцями, як за момент до катастрофи. Нічого не рухається, навіть цвіркуни мовчать.

– Вона до цього сказала мені назву клубу, куди запросив її той хлопець. Я сів у машину й поїхав. Секунди тягнулися, як у довбаній уповільненій зйомці. Поблизу клубу побачив, як та нікчема виходить з провулку. Вистрибнув і притиснув до стіни, а потім розтрощив макітру битою. Бив так довго, доки не побачив її… Вся в крові. Роздертий одяг. І голова… Яка безцільно звисала з неживого тіла.