Розділ одинадцятий: Неочікувана гостина ІV

– Я не думаю, що це варто робити тут. Нас можуть спіймати монстри. Навіть якщо будемо чергувати, – намагаюся сказати це якомога спокійніше, щоб чоловік не розлютився: його знервовані очі так і бажають спалахнути.

– Що ти пропонуєш?

– На деревах. У нас є троси. Прив’яжемо себе та це буде безпечніше, ніж внизу. Можуть напасти повітряні монстри, але мене легко розбудити, тож виграю час своїм друзям, – показую чоловіку на двійні пістолети. 

Чоловік не поспішає відповідати. Рвучко розкладає спальник, забираючи все непотрібне. Видно, що він щось роздумує, але продертися в ці нетрі неможливо. 

– У нас немає тросів. 

– Ми позичимо. Сповідаюся, що на всіх вистачить… Так, дійсно, буде безпечніше. 

Хідео знову відвертається від мене, уникаючи зорового контакту. Його рухи стають більш різкими. На мить знову нас всіх покриває незручна тиша. Я намагаюся підібрати слова, що б його переконати. Однак мова тіла чоловіка видає його намагання щось приховати.

– Це ж ти її затягнув до тої битви? – запитує Еґон, стрімко та впевнено дивлячись в очі чоловіка. 

Японець мовчить. Він перебирає пальцями руки, що прихована від очей темношкірого чоловіка, тож я готуюся до неочікуваного, притискаючи долоні ближче до зброї. Однак потім Хідео відсмикує руку та повертається до учасника моєї команди. 

– Та що ти знаєш!? – його слова лезами летять у бік нападника. 

– Бережи її, адже вона піклується про тебе, поки ти потрапляєш під вплив свого бажання гратися. Це не дитячі забавки, а виживання, – чоловік говорить це все в обличчя до останньої краплі. Врешті розвертається та спирається на стовбур сосни, закриваючи очі. 

– Хіроко надто слабка, щоб піднятися догори. Вона може пошкодити кісточку, – також, втрачаючи цікавість в суперечці, відповідає японець. 

– Домініко, припини його вмовляти. Я залишуся тут разом з нею. Ви всі лізете наверх, – він навмисно розплющує очі та припинає мене їх стрімким поглядом до землі.   

– Я не дозволю тобі всю ніч не спати. Ми будемо чергувати, а ти спокійно відпочивай внизу. Коли щось трапиться, тоді розбудимо, – відповідаю йому настільки впевнено, наскільки можу.  

– Як скажеш…, – він знову закриває очі. 

***

Я прокидаюся від того, що мене хтось легенько штурхає за плече. Не маю сумнівів, що це почав робити хтось нещодавно, адже маю чуйний сон. Коли мої повіки розплющуються, я бачу Хідео, що тихо вказує на багаття внизу. Зрозуміло. Зараз моя черга. Я обрала найскладніший період ночі, практично посередині та перед пробудженням, за чотири години до. Тихо злізаю з дерева, споглядаючи, як всі міцно та вдало відпочивають. На мій подив Еґон не спить, а пильно дивиться на вогонь.

– Чому не спиш? – кажу йому пошепки, сідаючи поблизу. Мої повіки навмисно бажають закритися, але я змушую себе дивитися на вогнище– єдине джерело теплого світла тут.

– Мені достатньо шести годин сну, щоб почуватися добре, – не відвертаючи погляду, розминає шию.

Дивлюся на годинник та бачу, що зараз друга ночі. Чоловік ловить мій спантеличений погляд, але одразу все пояснює.

– Я за день добрав декілька годин сну, – чеше собі потилицю, – тому чекав тебе, щоб перевірити: чи не заснеш, а потім і самому піти спати.

– Ти так у мене віриш, – знімаю резинку зі свого каштанового волосся, яка втримувала тугий хвіст.

– Не сприймай за особисте. Це просто контроль.

– А ти, до речі, любиш контролювати. Навіть дуже. З одного боку, ти наче не втручаєшся в справи, а з іншого– слідкуєш за кожним кроком. У чому таємниця? – запитую я, дивлячись на зоряне небо. 

– А тобі навіщо знати? 

– Просто так цікавлюся. Ти зможеш чудово подружитися з Ноелем. Він також обожнює слідкувати за всіма, – говорю я пошепки, споглядаючи, чи він не прокинувся. 

Еґон обдаровує мене хитрою посмішкою. Куточки його губ здіймаються, але в очах видніється порожнеча. 

– Синдром гіперопіки. 

– У тебе є діти? – переводжу увагу на Еґона.

– Була. Донька. 

Мої очі трішки розширюються. Чоловік ніяк не реагує: він все ще пильно дивиться на вогонь. Нескладно здогадатися, що ця тема вже давно ним прожита. Можливо, він розповідав про трагедію багато кому, або– самому собі.

– Симона. Її звали Симона. Перша донька та відповідальність. Мати її не хотіла, тож кинула нас згодом. Хотіла розваг та більше грошей. Власник магазину ляльок не міг дозволити собі щоденні поїздки в Детройт на гулянки чи подібне, – губи Еґона повільно то здіймаються, то опускаються, розповідаючи цю історію. Він кладе ноги на колоду, що лежить перед ним, а руки складає на грудях. 

– Ти любив її? 

– Ні. Ніколи. 

Погляд чоловіка переміщається на зоряне небо. Я також дивлюся туди. Його голос гладкий та глибокий. Він виводить кожне слово спокійно, проникливо та лагідно. У ньому відчувається сила та щось дуже рідне, що заспокоює.