Розділ одинадцятий: Неочікувана гостина ІІІ

– Не…, – уже вигукує чоловік, коли його перебиває жінка.

– Мій ґаджет такий, як і у вашої подруги. Вони розчарувалися у своєму нічному задумі, тому швидко шукали когось нового. Ми просто потрапили не в те місце і не в той час. 

«Гм, щось дивно звучить. Вони ж спершу погодилися йти разом з ними, а потім відмовилися. Можна вважати, що це трапилося через завдання, але байдуже». 

– То вони вас змусили приєднатися? – уточнюю я.

– Ні, ми спершу самі погодилися. Згодом зрозуміли, що це даремна ідея.

Жили на руках чоловіка набухають, а м’язи час від часу тривко скорочуються. Хіроко підсідає ближче до чоловіка та починає гладити по спині. Якби не моя концентрація, я б у житті не помітила цього. Зустрічаюся поглядом з Ноелем. Він ледве киває, наче підверджує мені, що також щось помітив. Я вирішую поки нічого не робити. Куштуючи рамен, не відчула ніякого дивного смаку. В таких умовах приготувати ідеальну отруту неможливо, тож бити на сплох не потрібно. 

– А яке було ваше життя до гри? 

Мої слова, як грім серед ясного неба, руйнують все те легке, що тримало цю пару. Чоловік знову опускає голову, а за нею слідують плечі. Жінка заправляє прядку свого смоляного волосся за вуха. Її розкосі далеко посаджені очі безцільно споглядають за вогнем багаття. Вони віддзеркалюють зовнішній світ, не вспукаючи всередину інших. На губах ще досі грає посмішка, але вона настільки натягнута, що зводить щелепу. 

– Наше життя було складним, але в любові, – вона гладить руку Хідео, – повсякчас. Ви ж знаєте, що Японія– лише маленький острів для такої величезної кількості людей. Технології розвиваються. Міста виростають. Однак землі все менше, – Хіроко повільно та монотонно веде свою розповідь так, наче іншого світу не існує… Є лише спогади. 

– Наші родини жили в селах. Вони заробляли на харч, працюючи в полі. Нікого не хвилював світ у місті, адже там, далеко за обрієм, було лише спокійне село, – продовжив Хідео, не піднімаючи голови. 

– Так… Однак ще вони займалися ремеслами. Мої батьки виготовляли віяла, а мого коханого– порцеляновий посуд. Вдень ходили на поле, а вночі– в майстерню. Ми з дитинства знали, що продовжимо їх справу…, – її тіло завмерло, мов статуя, лише тендітні пальці ковзають чоловічою рукою. 

– А потім прийшли вони…, – пара змінювала репліки так, наче жила в тандемі: ніхто нікого не перебивав і точно знав, коли повинен говорити, – Вирішили збудувати на тому місці нове місто, адже землі з кожним днем все менше. Вони, звичайно, пропонували усім роботу, але ніхто не мав належної освіти й електронного забезпечення. 

«Як вони жили до цього? Весь світ перейшов на електронні документи, платежі та навіть папером тепер практично не користуються!»

– Так, на жаль, верхівка цього світу дещо не врахувала. Якщо не маєш грошей на електронне забезпечення своїх даних та диплому з вищого навчального закладу, то просто-напросто вилітаєш зі системи, – він піднімає голову та дивиться на багаття, як його дружина. В очах видно полум’я, навіть їх втомлений вигляд не приховає лють, що жевріє там надто довго. – А навіщо воно було нам? Ми жили віддалено від цивілізації… У тихому та спокійному місці, – не зрозуміло: кому Хідео задає це питання, адже погляд його прикутий до коханої жінки, а поверхня очей вкривається вологою. 

– Ми втекли сюди, в США, на всі зароблені гроші для весілля. Нам розповідали, що тут ситуація набагато краща, а допомога біднякам існує ще з далекого минулого. Вирішили спробувати, – вона крадькома кидає погляд на свого чоловіка, але згодом дарує його мені. 

«Хто знає, можливо, ми вже колись бачилися… Я так багато разів відвідувала пункти для бідняків, приносила потрібні речі. Завжди собі пояснювала, що не кожна система може бути ідеальною, що знайдеться недолік у всьому. І кожного разу не вірила в ці слова…». 

Я врешті озираюся. Історія Хідео та Хіроко настільки захопила мене та вкрила тонкою примарою холодної темряви, що я не помічала нічого навколо. Йона, очевидно, найближче знайома зі стилем життя цієї далекої країни, лише зітхає, поки голова спирається на плече високого Ноеля. Він тримає руки на своєму прямому носі з ледь нахиленою головою, а бурштинові очі ховаються за повіками. Еґон не зводить погляду з пари. Його близько посаджені очі приховані в темряві під повікою, що нависає. Широкий ніс здіймається, пропускаючи всередину повітря. Він постійно дихає дуже голосно та на повні груди: я не вперше це помічаю.  

– Гаразд, що це ми вас втомили своїми сумними історіями. Тут недалеко є річка, тому я піду помию посуд, – вона заправляє другу сторону свого волосся за вухо та встає.

– Ні-ні, цього разу ми вже можемо самі. Або, можливо, хоч я вам допоможу, – Йона стає поблизу неї, тримаючи в руках нашвидкоруч свій захоплений посуд та Ноеля.

– Гаразд, якщо ти так бажаєш. Ходімо! – вона ніжно посміхається, а рука легко лягає на плече рудої. 

– Я піду з вами, – неочікувано з місця зривається хлопець, – там можуть бути монстри. 

Вони обидві лише посміхаються йому. Господині швидко змітають посуд з наших рук, а потім рушають до річки в супроводі Ноеля. Хідео довго споглядає за дружиною, доки її фігура не зникає за широкими кущами. Він повертається до нас та розпочинає розкладати спальник.