Розділ одинадцятий: Неочікувана гостина ІІ

Ми перезираємося одне з одним, не розуміючи, що коїться. Мигдалеподібні очі чоловіка ковзають нашими обличчями, а тонкі губи підібгані. Він на мить вагається, але все ж додає:

– Не переймайтеся, вона не хоче вас отруїти. Хіроко щедра і дуже вдячна. 

Вибір робити складно, адже сумніви переповнюють моє єство. Серце завмерло в очікуванні моїх слів. Це ж зробили мої напарники. Йона копирсається в припасах, непомітно складаючи їх назад. Ноель прищурено дивиться на чоловіка. Еґон непробивний, як стіна. Вони навмисно чекають, аби я щось сказала?!

– А як вас звати? – вдаюся до жалюгідної спроби відтермінувати вирішення вагомого питання. 

– Хідео, – відповідає він і мовчить. 

На жаль, моя команда не бажає брати на себе відповідальність за прийняття рішення. Вони далі ігнорують його. Мені таке робити незручно, бо чоловік чекає на мою відповідь. Його статура трохи згорблена, а очі напівзакриті, що перетворює їх у дві тоненькі лінії. Хтось повинен щось сказати.

– Гаразд, дякую за запрошення. Ми приєднаємося до вас, – наче камінь падає з плечей, тому вони розслабляються.

– Тоді за мною, – чоловік повертається та спішить у потрібному напрямку. 

Неочікувано, але Йоно зривається з місця та біжить за ним. Еґон також не гає даремно час і рушає вперед. Лише Ноель на секунду відкриває широко очі, слідкуючи за діями рудої. 

– От ви мерзотники, – шепочу собі під ніс. 

***

Ми всі сидимо навколо вогнища, не розуміючи, як себе поводити. Хіроко робить останні приготування перед тим, як подати страву. Вона поглядає на нас; запитує щось про життя «до»; ніжно та обережно нарізає яйце. Господиня, як мати, кружляє навколо казанку. Йона навіть проситься в помічниці, але та відмовляє: гладить по плечі, посміхається і легенько, наче пером, підштовхує назад до інших. 

«Звідси відчуваю цей запах… М’ясний бульйон, що пощипує ніс, локшина пружна та яєчно-жовта, і безліч додатків– це точно рамен».

– Сподіваюся, ви не проти такої страви. І вона не здасться вам надто примітивною, – бідкається Хіроко, подаючи кожному мисочку. 

Ми з Йоною відвертно не згодні зі словами жінки, тому миттєво називаємо її страву шедевром. Це не лестощі, адже мій живіт уже співає серенади цьому рамену. Хідео смакує поглядом старання своєї дружини. Він обережно тримає посуд, вдихає кожен аромат, а очі прикуті до дружини. Губи підбирає, коли чує, що вона називає свою страву примітивною. 

– Хіроко…, – він плескає поблизу себе. 

– Так-так…

«Не знаю чому, але вони викликають у мене теплі почуття. Справжнє кохання об'єднує їх…». Просторами розуму несуться спогади про моїх батьків. Ентоні та Памела. Цікаво, як вони зараз себе почувають. Чи сумують? Чи переживають? Я ніколи не називала їх мати та батько: навіть не знаю чому. З дитинства так пішло, а вони не були проти. Сьогоднішній вечір нагадує мені наші посиденьки на березі моря. Коли ми всі разом. Інколи з друзями. Тато готує барбекю, а мати– напої. На мені салати як завжди. У дитинстві вони називали мене кроликом, адже я обожнювала зелень…

– Ну це вже краще, ніж деякі страви Йони, – награно каже Ноель.

– У тебе крила виросли?! Наступного разу сам готуватимеш.

– Ну я ж горобчик, то чому б і ні? А-аха-ах-ах! – Ноель заливається сміхом, коли дівчина товкмачить його по спині. 

– Боляче!

– А щоб знав і більше такого не казав! – вона, насупивши брови, повертається від нього і продовжує їсти. Я помічаю, що насправді обличчя її розслаблене. Плечі спокійно опущені, а на кінчиках губ грає весела посмішка. 

– Ви така мила пара, – зазначає Хіроко.

– Що?! – вони обидвоє дивуються.

– Ні, ні в якому разі я з, – вона вказує ложкою, – оцим не пара. 

– Сильно вона комусь потрібна…, – хлопець одразу отримує ліктем в бік, – ай! 

– А ну припиніть. Нас запросили на вечерю, а ви дуркуєте. Ще раз дякуємо, що ви так люб’язно запропонували нас пригостити. 

– Не варто. Це ми повинні були віддячити за сьогоднішній порятунок. Хідео ще споглядав за вами, шукаючи речі для табору. Ви багато працювали: всі втомлені та голодні. Як не допомогти вам?

Чоловік, очевидно, не радий, що дружина розповідає про це. Він ховає своє обличчя за руками, що складені в замок. Ми врешті куштуємо рамен. Гарячий бульйон розливається тілом, приносячи приємне тепло. Смачна локшина дуже ситна, тож, з’ївши декілька мотків, я відчуваю, що голод відступає. Одинока половинка яйця манить мене, тож я кладу її в рот.

– Не вдавишся? – запитує Егон.

– Н-нє, не пфереймайфся, – ледве говорю з набитим ротом. 

Темношкірий чоловік лише хитає головою та повертається до свого рамену. Поки наша компанія з Йони, Ноеля та мене поїдає страву довго та повільно, він уже змолотив усе. 

– Так, дякуємо, – все ще приховуючи лице, Хідео каже нам. 

– Ми не могли пройти повз. Особливо слід завдячувати Йоні за це, – я звертаю свій погляд до неї. 

– Той Ден мене просто дратує: не дав нам виспатися, хотів викрасти припаси; наразив на небезпеку… Одним словом, негідник ще той! – вона активно жестикулює, розповідаючи те, що хвилює. 

– Від таких людей потрібно триматися подалі…, – Хіроко обіймає Хідео за талію та припадає тілом до сильного плеча.

– Проте, як ви стали їх командою? – врешті говорить Еґон до пари, адже до цього не зронив і малого слова, окрім привітання.