Розділ шостий: Як зняти стрес?

Через деякий час всі вже прибули в табір. Червоні проблиски світанку вже показують себе у всій красі. Такого ж кольору очі кожного з нас. Ніч залишила вагомий відбиток на нашому сприйнятті теперішньої реальності – простору гри в реальному світі.

– Відтепер ми будемо чергувати, – відчужено сказала я. 

– Безперечно. Я не збираюся більше влаштовувати тут гонки, – незадоволено відгукується Йона. 

– Головне, що припаси у нас є. Дякуємо тобі, Домініко, – відвертає нашу увагу від негативу та позитивно відповідає хлопець. 

– Так, дякую, – зніяковіло каже Йона.

– Сподіваюся, між нами не залишилося ніяких недомовок? – роблю коротку паузу, а потім додаю: – Не хотілося б після такої ночі знову почути про недовіру до себе. 

Ноель та Йона перезираються та без зайвих слів просто погоджуються, киваючи на знак згоди. Вони неочікувано підходять до мене та виставляють руки вперед. Спочатку довгі пальці хлопця, а далі – елегантні дівочі, з’являються переді мною. Встаю та підтримую наш договір потиском рук. 

– Поки ми живі та при здоровому глузді, мусимо підтримувати одне одного. 

– Так.

– Згоден.

– Відтепер ми, Сміливі горностаї, рухаємося вперед і ні кроку назад!

– Далі і тільки далі, – вимучено, але яскраво посміхається хлопець. 

– Так… Хоча я ще досі не в захваті від назви…

– Та не бурчи ти, – перериває її Ноель.

– Я перестану бурчати, як піду покупаюся. Мені потрібно змити всю цю кров. Домініко, не хочеш зі мною? 

– Ні, я краще ляжу подрімати ще на деякий час. Тільки на цей раз залізу на дерево. Бачила тут підходящу сосну.

– Дзінь, – нашу розмову перериває звук. Він виникає з годинників та сповіщає про щось. Перед моїми очима знайома голограма. Я бачу свій профіль, але нічого іншого не помічаю, поки:

– Вітаю! Перший день пройдено, – голос штучного інтелекту розпочинає огляд новин, що трапилися за останній час.

Він лунає з кожного ґаджету, тож ми чуємо все в потрійному ехо.

– Давайте відійдемо подалі, адже нічого не зрозуміло, – встаю та рушаю до краю виступу.

 – Домініко Павелл, ви успішно пройшли перше випробування. Вітаємо! Вам нараховано тисячу балів за перемогу та ще додатково п’ятсот балів за припаси. – Всі здобутки вашої команди нараховують тисяча п’ятсот балів, тому розділивши їх на трьох ми отримуємо такий результат. До наступного рівня залишилося вісім тисяч п’ятсот. – Бажаємо вам успіху!

Непогано, як для першого разу. Цікаво, що там у інших?

– Поділитеся своїми здобутками?

– Мені нарахували тисячу за випробування, п’ятсот за припаси та використання навички для битви та ще двісті п’ятдесят за приготування їжі. – Ну, і доволі неочікувано, за вбивство одного з крадіїв вчора ще тисячу. 

– Десь так само і мені прилетіло.

– Гаразд. Розпочали ми не дуже круто, але хоча б отримали обіцяну винагороду. 

У мене поки найменше балів. З часом наздожену інших.

– Дзінь. 

– Та скільки ж можна?! – вигукнула Йона, практично зібравши свої речі, щоб піти до річки.

Ми знову звернули свою увагу на присторої на руках. Голограма знову виникла в нас перед очима. Цього разу вона була іншою: показувала певну ділянку посеред лісу з її рельєфом та рослинністю. Червона мітки виникла над нею, показуючи час, координати та назву випробування.

– “Захист замку”... Це як? – запитує Ноель.

– Не важливо. Часу до цього достатньо, тож я не готова гаяти і хвилини на зайві балачки. Хочу просто змити з себе цей непотріб.

Плями крові рясніли на її костюмі, а волосся, що неприємно прилипало до чола, встигло засохнути. Я бачила, як дівчина стискала кулаки та старалася повільно дихати. 

– Тож ти все-таки не хочеш йти зі мною ?

– Ні, мені потрібно відпочити перед цим завданням.

– Тоді я пішла.

– Ти одна підеш, а якщо там будуть монстри? – невпевнено запитав хлопець.

– І що ти пропонуєш? 

– Йди зі мною. Я не соромлюся.

Здається, хлопець не очікував почути це, адже оглядався то на мене, то на Йону. 

– Я не буду чекати: або йдеш, або ні, – це вона і робить, почавши спускатися з нашої схованки. 

Ноель знову застиг у німому питанні. Дивиться на мене та наче очікуючи дозволу. Я ж починаю позіхати та рукою махаю йому, щоб рушав за дівчиною. Нарешті він слухається моїх порад та біжить до річки. 

– А мені потрібно поспати.

Знайшовши ту сосну, я починаю облаштовувати собі місце для відпочинку. Благо, що Йона з Ноелем взяли з собою деякі припаси, щоб я не тягнула все нагору. 

– Не знаю навіщо їм там банка квасолі та м’яса, але мене це мало хвилює.

Через декілька хвилин я вже підв’язую себе до стовбура та закріплюю припаси тросами. Користуюся функцією костюму, що приховує моє тіло у лісових гіллях. Не можу надивуватися скільки всього нам залишили для виживання, тому радію кожній речі. Спершу думала, що нас залишать напризволяще, але дещо корисне все-таки є. Ноель взяв три сумки зі спорядженням. Вони складаються з фляги, мотузок, наборів особистої гігієни, спального мішка та багато іншого. 

– Думаю, варто потім це все розподілити, щоб кожен носив те, що йому потрібно, – це останні слова, які вилітають з моїх уст, адже далі я нарешті засинаю. 

Йона та Ноель вже йшли берегом річки. Щоб не наткнутися на решту монстрів, вони відправилися вверх по течії. Це було вірним рішенням, адже тут виживальники натрапили на водоспад, що створював неглибоке озеро. 

Дівчина відразу починає роздягатися. Кров та шматочки тіла монстра на її одягу викликають мурахи по тілу та неприємні спогади про минулу ніч. Ноель також вирішує не втрачати час дарма та зняти речі. Вони потребують негайного прання: не тільки господарі мають змити з себе бруд, а й самі комбінезони були не в кращому вигляді. Перуть в тиші, яку забарвлює лише монотонний гуркіт води, що струменями спускається донизу. Можливо, не хочуть руйнувати такі дорогоцінні моменти спокою, тож дозволяють одне одному перевести подих.