Розділ п'ятий: Гра у квача

Ніч. Її тишу змінюють крики сов. Хтось наче шарудить поблизу мене. Спочатку мені здалося, що це вітер або, на крайній випадок, марення. Однак звук ставав все гучніше та все ближче. 

Легким рухом підсуваю пістолет до себе ближче та чекаю. Повітря навколо наче стало тягучим дьогтем, який повільно та вірно спускається з ложки. Очі починають звикати до навколишнього середовища, але я нічого не бачу. Не повертаю голову, щоб не злякати чужинців. Раптово чую:

– Один, – голос виникає зі сторони Йони.

– Два.

– Три!

Зриваю з себе спальний мішок та наставляю пістолет у пащу недруга. Він від несподіванки падає на спину. Помічаю, що Ноеля та Йону схопили. Хлопця прижали до землі, а дівчині заклали руки за спину. Відступаю назад і вдаряюся об щось… Чи когось?

– Вміло спрацьовано, захиснице закону, але ми хитріші, – високий чоловік без сумнівів говорить мені це. 

Він різким рухом збиває мене з ніг, що я не встигаю перегрупуватися. Рефлекторно стискаю пістолет, який відгукується гучним пострілом посеред ночі. Моя дурна та безглузда помилка змушує всіх заткнутися та затамувати подих. Хлопці-чужинці слідкують за своїм босом, якщо я правильно його визначила, та чекають вказівок. 

– Гаразд, швидко розберемося тут з ними і втечемо.

– Не думаю, що монстри прибудуть сюди так швидко. 

– Ну, що ж, малята. Дякуємо за ваші старання для нас, – його обличчя осяює гидка усмішка, від якої так і хочеться знудити. 

Поки я лежу, відчуваючи біль в руці від падіння, банда шукає наші припаси. Точніше це робить лише один з них, а саме той, якого я злякала. Він кладе всі сумки на підвищення, поки інші обшукують нас. Лідер без вагань бере мій пістолет і з ним нічого не відбувається. Я в здивуванні слідкую за реакцією ґаджету.

– Що?

– А-а-а-а, ти думала, якщо взяти чужий ґаджет то він одразу вибухне чи відбудеться щось подібне? Не хочеться тебе розчаровувати, але це станеться тоді, коли я нажму на курок. Тим більше, він мені не потрібен, а от твій годинник, – він на хвилину замовкає, роздивляючись знахідку, – я візьму. 

Здіймаю руку та не намагаюсь завадити йому доторкнутися до нього. Моя витівка виглядає дитячою, але нічого іншого мені не спало на думку Обличчя голови банди неприємно ковзає по моєму тілу, шукаючи за що б вчепитися. Тож він усміхається та з силою висмикує мою руку. Підстрибую на місці та стараюся втримати рівновагу. 

Дідько! Щоб я зараз не зробила, мені не вибратися з його хватки. Ноель так точно не зможе піднятися. Однак Йона….

Бачу, що віяла біля неї. Потрібно лише декілька хвилин. Схвильовано думаю, що робити, перебираючи тисячі варіантів у голові. А приходить у неї тільки одне…

– Ай! – зривається на крик бос їхньої команди. 

– Дене, з тобою все добре? – відгукується той, що тримає Йону, та послаблює свій тиск. 

Дівчина миттєво підхоплює гостру, як бритва, зброю та вичікує. Чоловік хоч і корчиться від болю, але не відпускає мене. Видно, що не всі в цій команді такі рішучі у своїх діях. 

“Як тільки з капітаном щось не так, ви хвилюєтеся, наче курчата” – усміхаюся своїм думкам. Це трохи дивує хлопця, що продовжує тримати Йону. – “Враховуючи те, що зараз наша трійка у невиграшній ситуації, ми більш впевнені, ніж вони.” 

– Все. Достатньо з мене, – нарешті відійшовши від мого коронного удару, він оклигав, взявся командувати та додав: – Чуне та Інгваре, зв’яжіть цих обох, – вказує на Ноеля та Йону, – Ніку, зберися! За тобою їх припаси.  А з тобою я сам розберуся… 

Лише він нахиляється до мене, як чує пронизливий крик. Повертаю голову та бачу, як Йона пройшлася лезом по ліктю одного з хлопців. Він у паніці відсахнувся від неї та крок за кроком прямує назад. Мить – і він вже летить з гори. 

– А-а-а-а!

Далі нам було чутно глухий звук тіла, що впало об камінь. Сумнівів, що він загинув, немає. Ноель використовує затримку, яку створила дівчина, та широким помахом ноги збиває Чена з ніг. У мене цього не виходить, адже їх командир набагато розумніший за своїх підлеглих. Ми просто дивимося одне на одного, неначе намагаючись вбити поглядом. Нік у цю мить хоче втекти, забравши з собою наші припаси. Його зупиняє… 

– Босе, у нас проблема. 

– Чорт, невже зараз!

Тепер їх помічаю вже я. Монстри подібні до кажанів-переростків, що наче мутували під дією радіації або є результатом якихось жорстоких експериментів безумного науковця, наближаються до нас. Вони зграєю закривають небо над собою та несуть загибель. Видовище захопило увагу кожного, але часу надто мало, щоб думати.

– Красуне, побачимося пізніше!

– Ніку, за мною, – говорить це Ден та зістрибує з виступу. 

– Не забудь про кнопку! – його голос тоне в долинах парку. 

“Що за кнопка?” – запитую себе та повертаю погляд на хлопця. 

Він, не думаючи ні хвилини більше, нажимає на щось на своєму костюмі і… О, диво! Його костюм змінює забарвлення. Наче хамелеон, він стає одним цілим з природою цього місця. Проте не встигаю я захопитися цією надздібністю, як він стрибає донизу, забравши наші припаси. Я прямую за ним, підхоплючи із землі свої пістолети. Бачу бічним зором, що Ноель з Йоною збираються тікати в іншому напрямку. Вже хочу відвернути свій погляд та бігти далі, але помічаю інше. Він бере Чена та кидає в сторону тварюк. Його дії мене не на жарт дивують та лякають, навіть заганяють в ступор на кілька секунд. Очі наповнюються злістю, а щелепа стискається в оскалі. Однак страх за своє життя не дозволяє мені залишитися тут надовше, тому я також зістрибую вниз і рухаюся за крадіями. Чен ще волає декілька хвилин, поки його розривають звірі-чудовиська, а потім замовкає навічно. Членів своєї команди я більше не бачу, але маю надію, що вони зможуть сховатися.

***

Ліс темний та безкрайній шириться навколо. Нічні пейзажі не відрізняються одне від одного. Я бачу перед собою лише одну ціль – і це Ден з Ніком. Не можу дозволити їм втекли. Чую помахи крил за спиною.