Розділ четвертий: У пошуках схованки

Йона, очевидно, не підтримувала мою ідею, Ноель же зацікавлено звертає увагу на мене. 

– Ну, а що ми втрачаємо? Мені здається, що це кумедно. От уявіть: на когось з нас на черговому випробуванні нападає якийсь монстр і ця людина кричить: «Сміливі горностаї, мені потрібна допомога!» 

– Ви дитячі мультики передивилися? – Йона вирішує переглянути припаси, показуючи слабкий інтерес до розмови.

Бачу, що ситуація складна. У мене з’являється відчуття, що нам треба підняти наш бойовий дух.

– Я не просто так придумала цю назву. У ній є великий сенс!

– Який саме? – Ноель старається підтримати мою ініціативу.

– Ці горностаї вижили посеред монстрів. Вони не здались та продовжили жити, – вказую пальцем на малечу, яка тягнеться до нього, очікуючи смаколика. – Якщо ці звірі змогли, то і ми точно зможемо. 

Моя креативна імпровізація хоч і звучал трохи безглуздо, але вона досконало відіграла свою роль. Мої нові знайомі посміхалися й трішки розслабилися. На їх обличчях відображалося дещо менше страху та переживань.

– Вони тримались разом та підтримували один одного. Так, це не люди, але інстинкти самозбереження у них також присутні. Тут би не процвітало життя, якщо б монстри були настільки непереможні. Зараз нам головне триматися разом та рухатись вперед, – замовкаю, очікуючи їхню відповідь. 

Йона здіймається над землею та простягає сумки з припасами нам обом. Ми беремо та одягаємо їх. 

– У дечому ти маєш рацію. Здається мені, що час рухатись далі в пошуках сховища: ми ж хочемо вижити? – обличчя її осяює небезпечна посмішка. Дівчина заряджена на перемогу. 

– До справи! – Ноель першим вибігає з куща. 

Ми прощаємось з маленькою зграєю кумедних тваринок. Дивно, але вони не біжать за нами. Спокійно споглядають за тим, як наші фігури зникають в лісовій гущі. Виконавши свою роль, звірі продовжать жити, а ось перед нами лежить довга та небезпечна дорога.

***

Ноель веде нас до річки, яку ненароком помітив, бігаючи лісом. Серед припасів води не було, тому це спонукало нас знайти її самотужки. Я знайшла пігулки для очищення води і це було фантастично. Їхньої кількості достатньо, щоб тиждень очищати воду. З цією біганиною я не помітила, як сонце почало різко сідати. Блакитне небо поступово починало червоніти.

Річка була невеликою, але достатньо чистою та глибокою, щоб набрати води та покупатись. Поки ми з Йоною метушилися на березі, Ноель вирішив прогулятись вздовж потоку. Нам варто було знайти безпечний прихисток на ніч подалі від монстрів, звірів та інших гравців. Хто його зна, може хтось хоче почати позбуватися від зайвих “конкурентів”? Через декілька хвилин він вернувся з чудовими новинами.

– Трохи вище є гора з виступом. Можливо колись це був водоспад, адже там є печера.

– Але ж печера – не найкращий варіант, – втрутилася я. – Це скоріше найкраще місце для пастки.

– Що?

– Ми якщо зупинимося там, то станемо легкою здобиччю як для монстрів, так і для звичайних звірів.

– Не мели дурниць. Ніхто на нас не нападе у печері. Хто може мешкати там?

– Але…

– Вибач, Домініка, але я за варіант Ноеля. 

Далі сперечатися не стала і лише сподівалася, що це все не вилізе нам боком. Підніматися було важко, за цей ми дуже втомилися, та й на спинах в нас був чималий вантаж, а виступ знаходився доволі далеко, та ще й земля була не рівною. Каміння час від часу скочувалось вниз, відгукуючись гулким ехом. Фізична підготовка  хіба що трішки допомагала мені, полегшуючи шлях, проте для легкого подолання цієї відстані потрібні якісь надздібності… Дуже прикро, що мені до всіх атрибутів не подарували якісь крила.  

Я перестрибнула з одного виступу на інший, намагаючись утримати рівновагу та не полетіти кубарем вслід за камінням. Ноель, на диво, не мав проблем з підйомом. Це йому його чоботи допомагають? Якщо так, то я дуже заздрю. Шкода, що не можна запропонувати йому обмінятися нашими ґаджетами.

Він розігнався на швидких чоботях та буквально взлетів, опинившись на місці. Йона також методично підіймалась. Вона робила це повільніше та спокійніше ніж я, але не відставала. 

– Нарешті ми тут, – я отряхнула свій одяг від пилу та оглянулася. 

– Тут нічого так, – зауважила Йона. 

Ноель подав їй руку, від якої вона не відмовилась. Він уже розклав мої та свої сумки, намагаючись нам таким чином полегшити останок цього безкінечного шляху. 

Коли моя рука торкнулася його, мої щоки обпалило жаром. Цікаво, що саме мене так збентежило в цій ситуації?

– Думаю, нам варто якось позначити це місце перед тим як відпочивати. 

– Слушна думка, Ноелю, – відповідає Йона.

– Так-с, що у нас тут, – я дивлюся на годинник та фіксую місце розташування у спеціальному додатку.

У кожного з нас було по одній сумці з припасами та ще одна зі спорядженням. Також приємною новиною стало те, що всередину нам поклали спальні мішки. Моя спина б не витримала такого навантаження: весь виступ складається з величезної брили, що далеко від комфорту м'якого ліжечка. Йона запропонувала приготувати вечерю. На диво, її ґаджетом для виживання була міні-кухня на кшталт мультиварки. Розпитувати чи була вона кухарем у минулому, здалось мені дещо недоречним. Ноель запропонував назбирати сухих гілок для багаття, а також наших спальних місць, щоб було комфортніше. Мені випала доля створити місце для багаття та розчистити виступ. 

Я почала з другого, адже ані консервної банки, ані хмизу в мене поки не було для розведення вогню. Насправді це не було надто важко: на кам’яній поверхні знаходилися тільки мох, який я відшкребла без жодних проблем, та безліч маленьких камінців. Розчистивши коло на виступі, я обклалаю місце високим камінням, щоб вітер не перешкоджав розгоранню. Хоч нам не потрібно готувати щось на вогні, але хоча б теплий чай нам не завадить. Кладу мох та папір всередину банки від квасолі, яку вже випорожнила та очистила Йона. Запальничка у моїх руках видобуває вогонь, щоб допомогти хмизу спалахнути. Тримаю її не надто близько, адже мені не потрібно спалити все до тла. Бачу, що перші іскри засяяли та залишаю вогонь у спокої.