Розділ третій: Перші кроки

В моїй свідомості розгортаються хвилюючі думки, які залиті емоціями та неспокоєм. Вони рухаються в голові, створюючи внутрішній ланцюг суперечливих вражень та відчуттів. Я часто поводжу себе за течією, але тут чомусь хочеться взяти все під свій контроль. Зараз за мене все роблять інші. Йона уже дала команду Ноелю, а він рішуче пішов виконувати доручення. 

«Я повинна зібратись та взяти контроль у свої руки. Не дозволю, щоб все пішло не за планом. Не вистачало ще, щоб мною ще й маніпулювали,» – я повторювала це собі подумки, намагаючись не втратити випадково бойовий дух. Однак наступної ж миті мене витягнули з роздумів у реальність. 

– Ем, давай краще туди. Там менше людей, – дівчина торкається мого плеча, випадково викликаючи мурахи по всьому тілу.

– Не потрібно мені вказувати. Я сама все чудово бачу.

– Дякую, – холодно відповівши своїй напарниці, я вирушаю далі.

– Ти мила, хоч і злюка з голочками. 

Згодом ми змогли продертися до входу. Я чекала на Йону вже всередині. У мене не було потреби в новому годиннику, тому пропустили доволі швидко. Очікування було напруженим: всі інші чомусь дивились на моє зап’ястя як на трофей. Добре хоч, що значна частина з них відправилась у глиб лісу, залишаючи після себе поламані на землі гілки, що були трохи притрушені листям. 

Нарешті отримавши заповітний ґаджет, дівчина підходить до мене і ми йдемо за узгодженим маршрутом. Дороги у цій частині парку не було. Здавалось, що нас спеціально привезли у непрохідні хащі, щоб початок видався нам складним. Височезні сосни закривають сонячні промені, дозволяючи лише третині з них потрапляти на землю. Трава у такому місці буквально вимерла, не маючи можливості живитись енергією світила. Зате величезні папороті та кущі ширяться безкраїми просторами нижчого лісу. Де-не-де вигукують птахи, переповідаючи одне одному, що нові гості прибули на їх територію. Ніхто б у житті не подумав, що потрапив на територію кровожерливих монстрів… Нічого не нагадує про їхнє існування. Все настільки по-звичному. Я ненароком ловлю себе на думці, що виглядає це, як звичайна прогулянка в лісі. 

На наші плечі впало таке завдання: створити собі шлях до припасів. Йона без роздумів бере віяла в обидві руки та розкриває їх. Гострі леза відблискують на поодиноких сонячних променях, а потім раптово пробігають по всій площі тонкою доріжкою. Це виглядає дуже небезпечно, виникає відчуття ніби зброя буквально може розрізати якогось монстра на половину легким ударом. Як доказ цього послугувало те, що зі звичайними кущами у неї не виникло ніяких труднощів. Я вирішую, що прикриватиму її спину від неочікуваних атак позаду. Вона, на диво, не заперечує, хоча немає жодної гарантії, що я сама не встромлю ножа їй у спину. Чомусь вона вирішує довірити мені.. 

Через деякий час вона перериває цю напружену тишу: 

– Не розкажеш, а що це було перед воротами? – Здогадуватись, що має на увазі дівчина мені не потрібно. 

– Пробач, напевно нерви.

– Ні, мене не цікавлять твої вибачення, що це було?

– Ти вирішила провести мені сеанс психотерапії?

– А ти завжди відповідаєш питанням на питання? – я розумію, що непохитність дівчини не довзолить мені уникнути питання. – Зрозумій одне: ми команда і я не бажаю страждати через чиїсь психологічні проблеми. Вирішуємо це одразу або ж розходимось, як тільки розподілимо припаси. 

– Я просто не знаю як бути. Ми з Джоном знайомі. Навіть більше – я ним захоплювалася. Головою я розуміла, що він несе якусь маячню, але…

– Ти збита з пантелику, хочеш хоч якось підтримувати зв’язок зі своїм минулим та відчуваєш страх. У цьому немає нічого дивного. Просто прийшов час розуміти одну важливу істину. – Вона повертається до мене, направивши лезо віяла до горла, та дивиться в очі, наче бачить наскрізь. – Ти або з нами, або йди до свого Джона, чи як його там? Я помітила тебе ще на початку. Мені здається, що у тебе занадто сильні перепади настрою. Як прийдемо на привал, перевір рівень гормонів. Можливо твій чудо-годинник вміє і не таке. – Вона зацікавлено оглядає пристрій. Він практично не відрізняється від її, але має значно більше функцій на панелі. 

Наступні півгодини ми рухалися у повній тиші. Поки Йона методично та впевнено створювала нам комфортний шлях далі, мене поглинали нав’язливі думки. Її слова сильно чіпляють мене за живе. Не враховуючи те, що я була стурбованою через, буквально, все: мою участь у грі, внутрішню боротьбу, хлопця, який згорів на моїх очах, хижі погляди інших учасників на мій годинник та безліч іншого – вона лише додала більше проблем. Хоча це було сказано дуже пихато, але я все одно розуміла, що у її словах є істина. Мені потрібно одразу обрати сторону.

Непомітно для неї, я вирішую перевірити рівень гормонів прямо в цей момент. Вистачає лише одного маленького проколу у спеціальне лезо – і міні-годинник починає визначати рівень життєвих показників. Процедура не триває надто довго. Уже наступної миті, я бачу те, що мене цікавило. Рівень адреналіну є трішки нестабільний. Інші показники наче у нормі.

«Фух, аж на душі легше стало» – подумала, розслабляючи плечі. Напруження в тілі почало сходити і контроль над ситуацією було повернуто. 

У той час Ноель біг у невідомому напрямку. Набрати велику швидкість було надзвичайно складно, адже лісова хаща занадто густа. Величезні повалені дерева, нори лісових мешканців та колючі кущі диких ягід – усе це створювало велечезні перешкоди для пересування на великій швидкості. Хлопець відчував себе, як птаха у клітці. Не маючи змоги злетіти та відчути пориви вітру на своїй шкірі, він жалюгідно перескакував через перешкоди. 

– Поки жодного монстра на горизонті, – зауважує він вголос, намагаючись запам’ятати кожну навіть найдрібнішу деталь.

Тривало це не довго. Пейзаж надалі кардинально не змінювався. Хлопцю траплялися лише поодинокі дерева та кущі чудернацьких форм, що не дуже відрізнялися від своїх попередників. Ліс був настільки глибоким, що не помітити обширну галявину було просто неможливо.