Розділ другий: Збіговисько вівць

– Незвично бачити тут жінку, – було першим, що сказав мені Джон, коли ми зустрілися в військовій академії.

Не дивлячись на його зарозумілий вид та тон, моє сердце тотчас пропустило удар. Це було очікувано, бо він був ще тим красенем. Неможливо відмовити такому…

– Не очікувала побачити тут підлітка.

– Підліток? В плані?

– Відсутність будь-якої серйозності.

Тоді він нічого не відповів, лише скорчив якусь незрозумілу гримасу. Ця ситуація допомогла мені тоді розслабитися, я відчула себе звичайною школяркою, а не дівчиною, яку змусили навчатися за спеціальністю “Правоохоронна діяльність”.

Якщо так подумати, то зараз в мене схожі почуття: мені страшно, мене переповнює безсилля та безвихідність. Тоді саме у Джоні я побачила приклад для наслідування та почала рівняться, і з часом моєю мрією стало закінчення академії та вступ до рядів поліцейських.

Так, ця гра не на життя, а на смерть, але ж шанс ще є. Ніхто ще не вигравав? Нічого, я буду першою. Просто виживу, знайду цього клятого розробника і власноруч посаджу його за грати.

– Кінець наступить лише тоді, коли я склам руки, але цього не станеться. Я буду жити, поки хоч щось роблю для цього, – підбігаю до стійки та беру свою зброю. Вона комфортно лягає у руки.

У голову спала думка, що він неначе на мене зроблений, проте як би вони змогли зробити заміри?

Одягаю браслет, який поки вимкнений. Від цієї простої діє серце шалено закалатало чи то в очікуванні чогось, чи то від страху.

– Якщо калатає, то я точно жива. А якщо я жива, то так просто мене не вбити. 

Я не з тих людей, які попри все намагаються отримати найкраще у цьому світі чи тих, хто підіймають себе з низів до найвищих рівнів. Дівчина, яка має все: сім’ю, будинок, навчання, друзів – мені нічого не бракує. Я просто хочу спокійно жити і мати звичайне життя, але всесвіт вирішив інакше. Я маю боротися та виживати.

– Та й вибору у мене немає, як такого. – Розуміння цього, трохи знижує виробку адреналіну та росту самовпевненості.– За цими дверима мене чекає щось таємниче та небезпечне.. 

Я залишаю усі свої речі у спеціальному контейнері. Востаннє дивлюсь на одяг та телефон і розумію: мене більше нічого тут не тримає. Ці речі навіть не викликають відчуття суму. – Здавалося, що якщо вони зникнуть то я навіть не помічу. Наче це і не мої речі. 

Відкидаю ці думки у найвіддаленіший кут соєї свідомості і рухаюсь далі, розуміючи, що довго мене не чекатимуть.

Наступної миті відкриваю двері, сонячне світло засліплює мене, неначе переді мною портал в інший світ… Хоча в якомусь сенсі так і є. 

– Скільки часу пройшло? Невже вже опівдень? 

– Це означає одне, гра скоро почнеться…

Деякий  час нічого не відбувалося, нас просто шикували у шеренги. Розмови людей не вщухали. Кожен мав, що сказати або просто боявся тиші, яка може настати. Охоронний корпус, наче шакали, слідкував за нами, як за стадом дурних овець. Вони зі стратегічних точок мають змогу контролювати кожен наш крок, споглядаючи презирливими поглядами. Не дарма кажуть, що захисники закону просто непробивні стіни на роботі. Хоча, не всі такі самовпевнені, адже вони знають, що ніхто не застрахований від цієї участі. 

Повз мене пробіг один хлопець, він буквально ледве не збив мене з ніг. Кричу йому навздогін перше, що спадає на думку: 

– Обережніше! – Мої слова долітають до нього, він обертається та дивиться на мене такими очима, які знайомі мені до болю. Таким самим поглядом на мене дивилися злочинці, яких ми ловили на спецопераціях. По їхніх очах можно було зрозуміти одне: “Можеш катувати мене, але я тобі нічого не скажу”, але головне було “Я готовий померти хоч зараз”.

Ця ситуація значно розбурхує оточення – з різних сторін чуються чиїсь розмови: Він, що здурів?

– Йому не жити.

– Наче не знає, що за таке його поб’ють. У нього буквально немає вибору.

Проте незважаючи на такі коментарі, є й інші. Від тих, хто може висловити свою думку більш відкрито. Вони не бояться нічого, адже вже готові до битви: 

– Хоч хтось з цих плазунів пішов проти системи.

– Так, бо ж вони тільки і знають, як переливати з пустого у порожнє. 

Гомін голосів не вщухає, як і темп ходи хлопця. Він біжить усе далі і далі, спочатку здається, що у нього виходить – і він навіть зможе втекти. Колони людей стають для нього тріумфальною аркою. Їм тільки не вистачає підняти руки. Проте воїни не нехтують показовим виступом. Один з них направляє свою зброю у його сторону, на спині з’являється червона крапка. Один рух – і лунає постріл, зупинивши хлопця у ту ж хвилину. Його постать різко здригається та, наче від сильних конвульсій, падає на землю. 

Навколо все стихає. Кожен розуміє, що на нього чекає, але зустрівшись зі страхом віч на вічі – перестає контролювати своє тіло. Очі сотні людей споглядали за долею одного з них, уявляючи себе на його місці. У когось здали нерви – чується відчайдушний плач. Німий шок накриває інших, лише кліпання очей видає у них живий організм. Неочікувано тіло юнака починає тремтіти. З місця пострілу з'являються електричні щупальця, які покривають тіло приреченого. Раз за разом вони захоплюють все більшу частину площі, поки не знаходяться повсюди. Вони сяють яскравіше – мій ніс вловлює запах обпаленої плоті. Мене почало нудити, тому я відвертаюсь. 

Переді мною стоїть хлопець, він тримає руки за головою та продовжує дивитись на останні миті життя хлопця. Він не надто вищий за мене, можливо сантиметрів на п’ять, не більше. Приємне та світле волосся спадає на скроні з двох сторін. Бурштинові очі відбивають сонячні промені. Хлопець неначе кіт, який споглядає за чимось цікавим. Від цікавості я безсовістно починаю витріщатися на нього. Він у відповідь на мій наполегливий погляд повертається та відверто дивиться на мене: 

– Він просто догрався, – чомусь вирішує пояснити таку свою реакцію хлопець.

– Чому?

– Поки ти проходила ідентифікацію, він уже декілька разів намагався втекти чи спровокувати працівників корпусу. – Надзвичайно буденно, немов розповідаючи новини, він вводить мене у курс справи.