Замість епілогу

– То кажеш всі ваші спроби віднайти «Сурму Воскресіння» зазнали повної невдачі? – задумливо тереблячи пальцями маленьку борідку запитав Єлизарій.

Два вампіри сиділи один напроти одного і тихо гомоніли між собою. За вікном робочого кабінету один з очільників вампірської спільноти та члена Конгрегації архикнязя Єлизарія панувала тиха, осіння ніч. В маєток до свого сюзерена й близького друга Вольдемар навідався відразу після повернення з експедиції, ще не сповна оговтавшись від подій учасником і свідком яких він став. Приїхав що  нарешті в усіх подробицях розповісти про все що з ним відбулося за останній час. І ось вже більше години Єлизарій уважно слухав дивовижну історію приятеля, лиш тепер наважившись перервати її задля уточнюючого запитання.  

– Так – відповів йому Вольдемар – Прочесали все озеро наче гребінцем, та тільки спіймали облизня.

– Вважаєш що її вже розшукав хтось інший, чи може такого артефакту взагалі не існувало?

– Схиляюся до думки, що хтось випередив нас. Доменіко не став би організовувати цю експедицію якби не був впевнений в його існуванні. Та й бачив би ти, яким він був розчарованим і пригніченим, коли виявилося, що на дні Синевиру нічого немає.

– То значить ельфи продовжуватимуть пошуки «Сурми Воскресіння»?

– Безсумнівно, але тепер у Доменіко з’явилася ще одна серйозна проблема, в його близькому оточенні завівся зрадник.

– Он воно як, – Єлизарій встав з-за столу, неспішно підійшов до бару-холодильника й дістав звідтам карафку у якій важко плескалася рідина рубінового. – Будеш пити? Твоя улюблена – креольська.

– Не відмовлюся, – промовив Вольдемар беручи з рук друга бокал наповнений кров’ю. – До речі я здогадуюся хто співпрацює з «Пурпуровим серцем».

– Хто – заінтриговано запитав Єлизарій.

– Один з племінників Доменіко, такий собі Валеріус.

– Маєш якісь докази чи це просто твоя інтуїція?

– І те і інше. Пам’ятаєш я тобі розповідав як перед своєю смертю дон Педро торочив про якийсь новий дар, який я отримаю коли спробую його крові. Я не міг відмовити в останньому бажанні помираючого тож зробив те що він просив. Цього разу демон мене не обманув. Не можу поки, що пояснити які саме магічні можливості у мене з’явилися після укусу дона Педро, бо ще не встиг у всьому цьому розібратися. Та вони з’явилися практично відразу і я вже там, на озері, відчув як від цього ельфа віє, як би це точніше пояснити, якоюсь дивною та неприємною прохолодою. Коли ми повернулися додому й Ірена розповіла про всі подробиці їхньої мандрівки у мене зникли останні сумніви. Про мотиви зради Валеріуса нічого сказати не можу, а от те що саме він наводив на свою команду посіпак демона я переконаний на всі сто відсотків. Більше просто нікому було це зробити.

– Ну то вже клопоти Доменіко, нехай він собі ламає голову над їхнім вирішенням. До речі, як там твої дівчата?

– Та начебто все у них нормально. Ірена поводиться трішки незвично. Стала якоюсь напруженою і знервованою. Але після того всього що вона пережила це мене не надто дивує. З часом вона відійде і буде як раніше. А от з Ліліаною виникло кілька неприємних моментів. По дорозі додому нас перестріла зграя її навіжених родичів. Намагалися повернути вовчицю силоміць в своє лігво, але тут своє слово сказала Примадонна Діана. Вона так «дохідливо» пояснила пану Дечебалу безпідставність його вимог, що той бідолаха наче дворовий цуцик підібгав хвоста да дав нам спокій.

– То ви тепер друзі з відьмою? – усміхнувся Єлизарій.

– Ні. Тільки ситуаційні союзники.

– А які в тебе плани щодо Ліліани? В Конгрегації не надто схвально поставилися до цієї ситуації, але я постараюся зробити все можливе щоб вони не втручатися у ваше особисте життя.

– Дякую, друже, – промовив Вольдемар і підставивши пустий бокал під чергову порцію кривавого напитку додав. – Планів як таких у мене немає. Поки що ми насолоджуємося нашою близькістю, а як воно складеться дальше не хочу наперед загадувати. Я закоханий в Ліліану, а вона у мене і нам зараз добре разом. Звісно з часом палкі почуття між нами можуть і пригаснути, бо у нас багато відмінностей, але сподіваюся це трапиться у дуже віддаленому майбутньому.

– А я сподіваюся, що цього ніколи не трапиться і ви будете щасливими довіку, – побажав другові архикнязь. 

– Твої слова та богам у вуха, – посміхнувся Вольдемар – До речі, мушу нагадати тобі про одну твою невиконану обіцянку?

– Яку? – здивовано звів брови Єлизарій.

– Пам’ятаєш на минулого року ми домовилися, що організацією цьогорічного балу візьмуся я. Так ось підготовка іде повним ходом і ти запрошений на нього як найпочесніший гість. Відмовки не приймаються.

– І коли це ти все встигаєш?

– Так у мене тепер під опікою двоє моторних і непосидючих дівчат. Треба ж їх чимось зайняти.

– Гаразд. Неодмінно прийду раз вже пообіцяв. А тепер, коли зі справами закінчено дозволь мені похизуватися перед тобою новим видом півоній, який вивів нещодавно.

І два древніх вампіри, продовжуючи дружно бесідувати, поважно попрямували до оранжереї.