40

Пригоди останніх днів та ночей настільки емоційно виснажили мене, що я при першій-ліпшій нагоді залишила нашу картату компанію, щоб наодинці добряче обдумати все що зі мною трапилося. Зробити це було нескладно, адже попередні години виявилися багатими на всілякі несподівані події. Повернувшись з минулого в сьогодення я зашпорталася, упала й так вдарилася об щось головою, що знову втратила свідомість. Коли прийшла до тями, то першим кого побачила був мій наставник мілорд Вольдемар. Вампір випадково натрапив на мене коли вибирався з кам’яної пастки, яку йому влаштував клятий демон дон Педро.

Деякий час ми разом блукали тунелями закинутої шахти гномів, поки нас не розшукала команда рятівників, яку очолював ельф Доменіко. Вірніше буде сказати – першим це зробила вовчиця-перевертень Ліліана. Кохана мого вчителя, про яку я багато чула й бачила на фотокартках, але в реальності зустріла вперше. Разом з ельфом була Марієтта, ще якась незнайома відьма, створіння яку звали пані Флорина й лісовик Петрович. Живий-здоровий вигляд останнього чи не найбільше втішив мене, адже грішним ділом побоювалася, що кровожерливі орки скрутили йому в’язи чи перегризли горлянку.

До приходу вечірніх сутінок ми були вимушені знаходитися в штольні. За цей час мілорд Вольдемар й ельф Доменіко зуміли знайти печеру, де облаштував собі свою берлогу маг-чорнокнижник. З того, що мені згодом довелося почути, небезпечного чаклуна напередодні знешкодив своїми могутніми чарами Доменіко. Мабуть саме через це плани наших ворогів полетіли шкереберть і вони зазнали поразки. Спільними зусиллями вампір, ельф та дві відьми знищили в лігві лихого чаклуна все що лиш могло завдати шкоду стороннім, і випалили там до останньої краплини скверну, яка ще залишилася після смерті чорнокнижника.

Коли з цим було покінчено до нас приєдналася ще одна група рятувальників. Наші вірні нишпорки Христофор і Гельмут, ельф Валеріус, а ще Примадонна Діана у супроводі цілого гурту незнайомих відьом з місцевого Ковену. Вони десь примудрилися роздобути справжній екскаватор при допомозі якого розчистили завал, який перегороджував головний вхід у шахту. З першими зірками ми змогли вийти під відкрите небо й з насолодою вдихнути чисте лісове повітря. Дальше була бурхлива нарада про те де нам тепер влаштуватися. Лісовик Петрович пропонував повернутися до його пансіонату, відьми з Ковену кликали погостювати в них, та мілорд Вольдемар й ельф Доменіко дружно відмовилися від всіх цих запрошень. Вони справедливо вирішили що найкраще нам буде організувати окремий табір, в якомусь непримітному, глухому місці, щоб зайвий раз не потрапляти під допитливі погляди сторонніх. Електромобіля й мікроавтобуса мені з мілордом Вольдемаром мало бути достатньо, щоб вдень переховуватися від сонячного світла. А вночі ми могли поступитися своїм місцем, для тих хто хотів перепочити та виспатися.

Правда першої ночі нам було не до сну та перепочинку. Збудження від пережитого виявилося настільки великим, що ніхто й ока не зміг склепити. Лише коли до світанку залишилося трохи більше години, наша жвава компанія нарешті так-сяк угомонилася. Мілорд Вольдемар разом з Ліліаною усамітнилися в його електромобілі. Вони давно не бачилися й мали про що поговорити. Якось непомітно зникнули серед лісової гущавини Христофор та Марієтта. Схоже у цієї парочки теж були свої теми для особистих розмови, що не призначалися для зайвих вух. Примадонна Діана й пані Флорина обговорювали деталі якогось майбутнього танцювального шоу. Два ельфи й перевертень схилившись над екраном ноутбука і розробляли план подальшого пошуку артефакту.

Намагаючись не привертати нічиєї уваги я тихенько прослизнула в кущі і під їх прикриттям незабаром добралася до берега озера. Тут, присівши на висохлий корч, змогла нарешті полегшено зітхнути і задуматись над тим що ж мені робити дальше. Ситуація складалася парадоксальна. Я добре знала де саме зараз знаходиться Сурма Воскресіння, однак чомусь не хотіла ділитися цим секретом зі своїми супутниками. І зовсім не тому, що хотіла щоб вона залишалася тільки у моїй власності. Навпаки, мандрівка в часі, геть відбило в мене охоту мати справу з такою незбагненною і могутньою магією. Але і віддавати її в інші руки видавалося мені смертельно-небезпечним вчинком. Останні події разюче продемонстрували – навіть ті кому найбільше довіряєш може виявитися зрадником.

Мабуть через ці побоювання я й приховала від усіх про те що зі мною трапилося в закинутій штольні. Сказала лишень, що спромоглася втекти від орків, одна потім потрапила в кам’яну пастку, прийняла бій з цими поганцями, отримала від них сильний удар по голові, втратила свідомість і більше нічого не пам’ятаю. Наочним підтвердженням моїх слів були трупи ворогів, серед яких мене й знайшов мілорд Вольдемар. Тоді я інстинктивно приховала від наставника кістяний пищик від трембіти, котрий зараз лежав у  моїй кишені і здавалося готовий був спалахнути там. Щоб цього не трапилося з ним треба було щось робити. Тільки ось що?

Викинути його в озеро – не вихід. Наполегливі шукачі, оснащені аквалангами, рано чи пізно знайдуть ключ до артефакту. Так само під загрозою виявлення опинилася й Сурма Воскресіння. Ослаблені захисні закляття не довго зможуть приховувати її від магічного бачення такого вправного чаклуна яким був ельф Доменіко. Не знаю наскільки правдивим був у своїх словах дон Педро, та зернята сумнівів щодо художника демон все ж спромігся посіяти в моїй свідомості. Напевне варто знайти для цих творінь мага-чорнокнижника якесь надійне місце, де б їх ніхто не зміг потурбувати ще добрих півтисячі років. Але де і як це зробити, коли в мене обмаль часу.

Не усвідомлюючи що роблю я раптом почала роздягатися. Коли залишилася в одній спідній білизні зайшла у воду і стала плисти до того місця, де на дні мав знаходися грот з захованим магічним артефактом. Чому він мав бути саме в цьому напрямку я й гадки не мала, мене вів вперед поклик якому неможливо було не коритися. Він взяв повний контроль над моїм тілом залишивши моїй свідомості тільки можливість пасивно спостерігати за тим що відбувається навколо.