38

Загальновідомо, що споконвіків, всі адекватні вампіри харчуються кров’ю. Традиційно це людська кров, яка надзвичайно корисна й поживна для упирів, і яка їм найбільше смакує. Вживаючи її безсмертні отримують все що їм потрібно для існування, а гурмани, до того ж, відчувають ще й неабияке естетичну насолоду коли присмоктуються до пульсуючої артерії чергової жертви. Та голод не тітка і інколи виникають такі ситуації, коли доводиться задовольняти свої насущні потреби кров’ю інших створінь, або навіть і тварин.

В період своєї юності, коли його тільки-но навернули в вампіри, Вольдемар мав змогу скуштувати багато видів крові. В результаті цих експериментів упир дійшов висновку, що кров демонів найогидніше, що тільки може бути на світі. Від неї у нього завше починав боліти шлунок, з’являлася бридка відрижка, а найгірше потім довго та безжально діймала жагуча печія. Тож вампір дотримувався залізного правила – краще вже трохи посидіти на дієті, чим потім довго мучитися та проклинати себе за такий нестриманий крок.

Вп’явшись іклами в артерію дона Педро вампір відчув як його миттєво почало нудити. Демонська кров була густою, тягучою і на смак нагадувала розплавлену гуму. Якби його воля, то Вольдемар відразу би все виплюнув, а потім ще довго відмивав свого рота від того неприємного, гірко-терпкого нальоту, що там залишився. Та дон Педро, хоч і виявився зрадником, був давнім другом вампіра, і не виконати останню волю помираючого безсмертний ніколи б не посмів.

Висмоктавши, до останньої краплини, всю кров з демона, упир відпустив бездиханне тіло й голосно ригнув. Більше він вже нічого не міг зробити для колишнього приятеля. Ніяк зарадити і своєму безрадісному становищу вампір теж не міг. Залишалося тільки сидіти та терпляче очікувати, на щось таке, що допоможе йому вибратися з цієї кам’яної пастки. Або ж змиритися з тим фактом, що і йому доведеться тут рано чи пізно сконати від виснаження. Хоча звісно хотілося, щоб цього взагалі не трапилося, а ще в глибині свідомості жевріла слабка надія, що можливо друзі якось зуміють дістатися сюди і визволити його.

Щоб відволіктися від тужливих думок Вольдемар зосередився на спогадах про своє недалеке минуле. Пам'ять упиря намалювала образи коханої Ліліани і все те хороше що у них було. Її романтичні пісні які він міг слухати до безконечності, палкі поцілунки від яких паморочилося в голові і забувалося про все на світі, пристрасні обійми котрі дивовижним чином перетворювали його з древнього вампіра на юного, безтурботного хлопчака. Це було так прекрасно, чаруюче і жадано водночас. Чудово було б ще хоч раз побачити милий усміх та почути ніжний голосок любимої вовчиці.

Занурившись в приємні, солодкі спомини Вольдемар практично повністю відгородився від оточуючого середовища. Скільки часу тривала ця своєрідна медитація упир не лічив, та раптом гучний гуркіт й могутній струс змусив його стрепенутися і повернутися до суворої реальності. Не доводилося сумніватися в тому, що  у шахті знову відбувалося щось надзвичайне. Ще не встиг втихнути гул і вщухнути тремтіння землі, як на вампіра нахлинула хвиля незвіданої досі магії. Вона була легка і невагома мов той пух кульбаби, що ширяє на крилах літнього вітерця й несла у собі ледь вловимий аромат лаванди. Упир спробував було визначити хто ж міг би бути творцем цих чудернацьких чарів і незабаром вражено відзначив, що ніхто зі знаних йому істот здається був не здатен до такої ворожби.

Неабияк спантеличений таким відкриттям Вольдемар не відразу помітив який вплив на його темницю мав цей сплеск дивної магії. А коли нарешті звернув на це свою увагу ледь не скрикнув від радості. Від підземного струсу масивна кам’яна плита, що перекрила прохід та придавила бідолашного дона Педро дала кілька глибоких тріщин. Обмацавши їх пальцями вампір дійшов висновку, що у нього з’явилися реальні шанси вибратися з цієї пастки. Треба було тільки зібрати всі свої сили і зрушити цей фрагмент брили, що як видавалося тримався найслабіше.

Сказано-зроблено. Зціпивши зуби упир вперся руками в каменюку і напруживши м’язи спробував її штовхнути. За першим разом нічого путнього у нього не вийшло. За другим – кусень плити все ж піддався і трішки зрушився зі свого місця. А після третьої спроби неохоче посунувся вперед. Вивільнений простір дозволив безсмертному не тільки випростати закоцюрблене тіло, але і задіяти ноги. Тепер пробивати прохід стало значно легше і минуло порівняно небагато часу як Вольдемар нарешті зумів вибратися зі своєї в’язниці. Опинившись на волі вампір відразу зрозумів, що прохід яким він сюди потрапив перекритий завалом через який не пробитися. Залишалося тільки іти тим тунелем який вів в глибину гори.

Шахти й копальні, які створювали гноми відзначалися не тільки технічною довершеністю, але й надзвичайною заплутаністю проритих підземних ходів. Звичайному спелеологу розібратися в їхньому хитромудрому плануванню було практично неможливо. На щастя упир був трохи обізнаний з магією маленьких гірняків, а тому вмів зчитувати чаклунські знаки, залишені ними на стінах штольні. Ці дороговкази допомагали не заблудитися остаточно в цьому лабіринті, хоча як вибратися з нього назовні ніяк не говорили. Але особливого вибору в вампіра не було, тож він вирушив вперед намагаючись зберегти в пам’яті всю дорогу яку пройшов.

В практично непроглядній темряві Вольдемар здолав не одну сотню метрів шляху та обминув з десяток поворотів поки несподівано не вловив запах який видався йому знайомим. Взагалі-то навкруги дуже смерділо орками, однак тонкий нюх безсмертного вловив аромат, котрий чомусь нагадав йому його підопічну. Зупинившись і глибоко вдихнувши упир зрозумів, що не помилився у своїх перших враженнях. Запах дійсно належав Ірені, і вона мала знаходитися десь неподалік.