37

Я швидко допливла до місця де фонтанував магічний водограй й на барячись занурилася під воду. Кілька секунд у мене зайняло щоб озирнутися навкруги та вже за мить мій погляд натрапили на те що шукав. Тіло молодого гобліна лежало на піщаному дні, там де я й сподівалася його побачити. Вбитий був жахливо пошматований та обгорілий, однак його понівечені руки міцно притискали до розпанаханих грудей довгу, помережену рунам, чорну трубку. Навіть в смерті адепт чорнокнижника залишився вірним своєму вчителю та його небезпечному творінню.

Ледь стримуючи нудоту обережно вивільнила «Сурму Воскресіння» з чіпких обіймів трупа й поспішила винирнути на поверхню. Що дальше робити з клятим артефактом у мене сумнівів не було. Не вагаючись пливу в сторону острова, що ледь виднівся в нічній темряві. Я вже тут раніше була, і хоча все відбувалося у видіння, дорога міцно закарбувалася в моїй пам’яті. Ось десь тут, мене всякий раз ловила за ногу огидна почвара, щоб затягнути до себе під воду. Тепер я це роблю добровільно. Набравши якнайбільше повітря в легені знову занурююся в глибини озера.

Досягнувши дна почала навпомацки шукати як саму печеру так і вхід до неї. У видінні це було напрочуд швидко й легко, адже тоді я мала провідника. Тепер же мусіла зробити це самотужки. Добре, що хоч у вампірів уповільнений метаболізм і вони можуть затримувати своє дихання на значно довший термін чим звичайні люди. Та навіть моя витривалість майже закінчилася, коли я врешті-решт наштовхнулася на те що мені було потрібно. Гадки не маю, хто і для чого створив тут цей підводний грот. Можливо це зробила матінка-природа, хоча не виключено, що постарався й сам чорнокнижник. Міг же він завбачливо, про всяк випадок, підготувати такий схрон для свого артефакту.

Зрештою це тепер не мало ніякого значення, бо мені було не до того. Протиснувшись в печеру, я поклала «Сурму Воскресіння» у її найвіддаленішому кутку, на кам’яну плиту, що віддалено нагадувала ложе вівтаря, й поспішила назовні. В голові вже почало паморочитися коли, напруживши всі свої сили, закрила вхід у грот масивною брилою. Валун лежав неподалік печери і став на своє місце так ніби там завжди стояв. Зовні ніхто й нізащо б не виявив, що це не суцільна підводна скала, а вхід у грот, що оберігає в своїх нутрощах моторошну таємницю. Гарантовано до цього приклав свою руку клятий маг-чорнокнижник.

Винирнувши на поверхню й віддихавшись я задумалася, що ж мені тепер дальше робити. Свою місію я здається виконала сповна, пора повертатися додому. Тільки як? Навіть якщо у мене й був дар мандрувати крізь час, керувати ним я не вміла і навчитися тут цієї премудрості мені на жаль було ні у кого. Та й хто б міг щось підказати мені про моє вміння, котре навіть зараз сприймалося мною, як несусвітня маячня, або взагалі – марева божевільного. Залишалося плекати надію, що якісь незвідані сили як закинули мене сюди, так і заберуть звідси. Тільки коли ж це станеться?

Поки міркувала про своє незавидне становище знову нагадав про себе пекучий голод, тож діставшись берега я насамперед взялася за полювання. Мисливиця з мене нікудишня, та на цей раз мені пощастило. Зайця я все ж таки спромоглася спіймати. І хоча кров цього довговухого бідолахи виявилася прісною, несмачною й малопоживною я жадібно висмоктала її всю, до останньої краплини. Поновивши сили збагнула, що до світанку вже недалечко, і не завадило б пошукати собі надійного притулку на весь прийдешній день. Найкращим варіантом видавалося повернутися в ту печеру де вже провела попередню ніч. Відстань до неї була неблизька, та я все ж встигла добратися туди до перших промінчиків ранкового сонця.

Скрутившись калачиком на кам’яній долівці знову задумалася над тим що ж мені робити коли настане ніч. Залишатися й надалі в цій глухій місцині не було ніякого сенсу, а іти невідомо куди й не знано для чого – надзвичайно лячно. Чого кривити душею, я ж бо була міською дівчинкою, котра самотужки не здатна навіть здобути собі достойний харч. Наскільки ще вистачить моєї вдачі поки не втраплю в якусь смертельно небезпечну халепу? Гарантовано що ненадовго. Якщо не помру від голоду та виснаження, то вже точно зіштовхнуся з якимось нездоланним ворогом. І тоді мені вже точно буде гаплик.

Дуже захотілося повернутися додому, у свій час та до своїх друзів. Трясця, чому саме мені випали такі непрості випробування? Хіба ж я напрошувалася на роль хранительки проклятого артефакту? Чи може прагнула заволодіти даром переміщення в часі? Звісно ж ні. Мене цілком влаштовувало бути новонавернутою вампіркою і підопічною мілорда Вольдемара. Він хоч й був суворим та вимогливим наставником, й частенько шпетив мене за всілякі мої витівки і проступки, проте як у нього було затишно і приємно в помешканні. А від спогадів про нічний клуб вчителя, де довелося провести стільки яскравих та веселих ночей у мене аж сльози навернули на очі.

Шморгнувши носом трохи змінила позу, щоб випростати затерплі ноги, як раптом відчула що щось тверде вперлося в мій бік. Засунула руку під себе, щоб витягнути і викинути камінець, який не помітила раніше, однак нічого подібного там не знайшла. Натомість намацала в кишені штанів щось незрозуміла. Це було незрозуміло, адже я не пам’ятала, щоб щось туди клала. Перевернувшись на спину швидко витягнула дивну річ і довго та спантеличено її розглядала. На моїй долоні лежав предмет, що чимось нагадувала мундштук до саксофону, й був зроблена з кістки.

Трясця, що це таке і як воно у мене опинилося – було моєю першою думкою. Відповідь на перше запитання знайшлася доволі швидко. Від мундштука струменіла магія разюче схожа на ту, що я відчувала коли тримала в руках «Сурму Воскресіння». Вочевидь це був фрагмент могутнього артефакту чорного чаклуна. А от як як він потрапив до моєї кишені я не мала і найменшого поняття, адже до «Сурми Воскресіння» я вперше торкнулася коли знаходилася під водою, та тоді з усієї одежі на мені була лишень спідня білизна. Одним словом – чудасія.