36

Компанія новоспечених рятувальників вже встигла так-сяк перепочити, а іеле все не з’являлася. Ліліана, що весь цей час раз-у-раз нетерпляче зиркала на завал, який перегороджував вхід в шахту, врешті-решт не витримала та схопившись на ноги взялася відкидати в сторону каміння розчищаючи шлях в глибину штольні. Побачивши такий ентузіазм вовчиці до неї не забарилися приєднатися Христофор, Гельмут і Валеріус. Навіть дві молоді відьми піднялися зі своїх місць з метою допомогти.

– Ну що, мадам Діано, давайте і ми візьмемося за справу, – промовив Доменіко запитально зиркнувши на Примадонну.

– А може все таки покличемо когось на допомогу? – відьма невдоволено скривилася продовжуючи сидіти на корчу й розглядаючи свої обламані нігті.

– Кого? – невдоволено нахмурив брови художник. – Запросите сюди когорту всемогутніх відьом?

– А чом би й ні? Когорти я точно тут не знайду, а кілька відьом та відьмаків гарантовано не відмовлять мені в такому проханні. Самі ми тут і до вечора не впораємося, а час не жде.

– Давайте я вас підкину куди потрібно, щоб швидше все було, – запропонував Валеріус відкидаючи в сторону чергову каменюку. – Якщо ви дядьку Доменіко не проти.

– Біс з вами, – приречено махнув рукою старий ельф. – Бери небоже електромобіль мілорда Вольдемара і вези мадам Діану куди вона скаже. Тільки одна нога там, а друга тут. Часу у нас дійсно обмаль.

Примадонна разом з молодим ельфом поспішили до дороги, де був залишений їхній транспорт, а Доменіко сплюнувши на долоні знову взявся створювати чаклунські вогняні кулі. В тріску магічних вибухів і кректанню носіїв роздробленого каміняччя непомітно промайнула майже година. Потім обережний ельф наказав припинити всі роботи. У нього виникло небезпідставне побоювання, що такими своїми енергійними діями вони можуть спровокувати ще один обвал. Стіни тунелю виглядали дуже ненадійно, і навіть недосвідчений шахтар не наважився б продовжувати розгрібати його дальше.

– Ви що, хочете залишити все як є? – гнівно заричала Ліліана і почала трансформуватися у вовчицю. – А він там зараз може задихається без повітря, або стікає кров’ю розчавлений камінням. Хочете припинити рятувальну операцію?

Доменіко нічого не встиг відповісти на ці несправедливі звинувачення закоханої дівчини. Він тільки-но відкрив рота щоб хоч якось вгамувати норов запальної вовчиці як нарешті появилася німфа повітря. Іеле матеріалізувалася перед ними так раптово, що перевертень від несподіванки випустив кусок брили з рук, а песиголовець вітіювато вилаявся при цьому.

– Пані Флоріно, вам вдалося щось вияснити? – всі хором накинулися на прибулу. – Вам вдалося проникнути в підземелля?

– Так, – відповіла німфа повітря. – Я зуміла знайти прохід в шахту.

– І що там? – нетерпляче запитала Ліліана. – Бачили Вольдемара? Як він там?

– На жаль, не бачила, – сумно зітхнула іеле. – Вся штольня це доволі великий і дуже заплутаний лабіринт. Частина коридорів там засипана після обвалу, частиною ще можна пройти. Де саме знаходиться мілорд Вольдемар мені не вдалося вияснити. Просто, щось сильно заважає моїй магії. Таке відчуття наче хтось, або щось викликало під землею справжній вибух магічної енергії. Зізнаюся, знаходитися там доволі моторошно і боляче.

– То ви більше не повернетеся туди? – запитала Ліліана і в її голосі забриніли сльози.

– Звісно повернуся, – заспокоїла вовчицю німфа повітря. – Я лиш прийшла щоб розповісти вам, що зуміла розізнати.

– А могли б ви визначити скільки нам ще тут колупатися, щоб відкрити прохід всередину? – поцікавився практичний Христофор.

– Добре, – відповіла пані Флоріна. – Я знову проникну туди й спробую подати сигнал коли знайду тунель який ви розкопуєте.

Іеле вже збиралася знову розчинитися в повітрі, як її зупинило тихе кахикання. Всі обернулися на цей звук й побачили на краю галявини лісовика Петровича. Маленький чоловічок стояв біля куща глоду, жував кінчик травинки й зацікавлено споглядав на компанію копачів.

– Петрович, це ти? – не міг повірити своїм очам ельф. – Що ти тут робиш? Невже мілорд Вольдемар не відпустив тебе додому?

– Чому ж не відпустив, відпусти, – лісовик легко посміхнувся й хитро підморгнувши художнику додав – Тільки дома нудно, а тут, он які події розгортаються. Мені цікаво було подивитися, чим все це закінчиться. Тай плентатися пішки таку відстань була неохота.

– Так кортить знайти неприємностей на свою п’яту точку? – єхидно поцікавився песиголовець. – Не боїшся, що їй можуть зробити дуже боляче?

– А що ви тут робите, шановне панство? – не звертаючи і найменшої уваги на сарказм Христофора поцікавився лісовик.

– Намагаємося розчистити вхід у шахту, – пояснила нетерплячим тоном Ліліана. – Десь там, під землею, знаходиться мілорд Вольдемар та його підопічна.

– Може замість того щоб даремно базікати – допоміг би нам, – знову встряв в розмову песиголовець.

І на цей раз Петрович ніяк не прореагував на в’їдливі слова нишпорки. Він підійшов до проходу що вже встигла розчистити компанія, кілька разів відкинув ногою маленьке каміняччя з дороги і на деякий час задумливо завмер. Христофор вже хотів було сказати ще щось образливе в адресу маленького лісовика, та той заговорив першим.