35

Здригання стін, тріск склепіння, гуркіт падаючих брил і вже за якусь мить вампір з демоном опинилися під завалом. В останні мілісекунди навіжений дон Педро нарешті усвідомив те, яка смертельна небезпека на нього очікує. Реакція його була блискавичною. Шалений берсерк напруживши могутні м’язи й використавши всі свої сили спробував було втримати стримати масивну плиту, що стрімко ковзнула на нього зверху. Частково демону це навіть вдалося, але зупинити дрібне камінюччя що рясним дощем сипонуло з усіх сторін він був не в змозі. Незабаром два колишні друзі опинилися в підземній пастці, з якої не було виходу.

Під час цієї скоротечної боротьби між демоном та обвалом у штольні вампір інстинктивно втиснувся в свій закуток і зіщулившись покірно чекав невідворотного. Вольдемар прекрасно розумів, що на порятунок йому чекати не варто. Навіть якщо вони зараз якимось чудом виживуть і згодом до них хтось зуміє пробитися, то це скоріш за все це виявляться посіпаки дона Педро, від яких пощади не буде. Однак орки ніколи не славилися як вправні шахтарі, тож навіть такий розвиток подій видавався упиреві малоймовірним. А ще, десь неподалік, мав знаходитися ворожий чаклун, котрий теж прагнув поквитатися з вампіром.

Коли каменепад припинився і становище в штольні так-сяк стабілізувалося виявилося, що смерть обминула двох супротивників. Колишні друзі опинилися ув’язненими в підземним мішку, наскільки крихітному, що вони навіть не могли поворухнутися. До того ж не обійшлося без поранень та травм завданих падаючим камінням. Вольдемар відчував гострий біль в правій нозі, яку буквально розчавив величезний валун. З розшматованого передпліччя демона цебеніла кров і це неабияк дратувало упиря. Він і так був розлючений на цього підступного зрадника, а тут з’явилася така можливість раз і назавжди покінчити з ним, і треба тільки злегка повернути голову та вп’ятися своїми іклами в відкриту рану.

Ледь поборовши спокусу Вольдемар з натугою прохрипів:

– Педро, як ти там? Ще живий?

– Так, осиновий кілок тобі в серце, – прогарчав демон і засичавши від болю продовжив. – І чого ти цим досягнув, безумцю? Сподіваєшся, що якщо ти вампір, то зможеш тут протриматися достатньо довго, щоб підоспіла допомога?

– Навіть не думав про таке, – заперечив йому упир.

– І правильно, незабаром мої прислужники доберуться сюди й тоді начувайся.

Та минав час, хвилини складалися в години, а від рятівників не було чутно ні слуху, ні духу. Вампір відгородився від болю, що терзав його тіло, спогадами про кохану Ліліану. Він уявляв собі її ніжний голос, полум’яні поцілунки, пристрасні обійми… Від цього свідомість упиря занурилася в солодке оціпеніння, свого роду напівдрімоту, в якій він міг знаходитися порівняно тривалий термін. Натомість демон ніяк не міг вгамуватися й лютував все більше і більше, та висловлював своє шаленство гучною лайкою, брутальними прокльонами й звірячим риком. Виглядало так, що разом з кров’ю він стрімко втрачає ще й здоровий глузд та самоконтроль над своїми емоціями.

– Слухай, та заткни ти вже свою пельку, – врешті-решт не витримав Вольдемар.

Дон Педро не встиг нічого відповісти упиреві, бо штольню знову добряче струсонуло. На цей раз двигтіння шахти було настільки сильним, що здавалося в горах розпочався землетрус. Та вампіра стурбувало не так саме тремтіння як те що його спричинило. Це були не звичайні природні процеси, а різкий викид надзвичайно могутньої магічної енергії. І не просто викид, а справжній вибух, такої потужності, що відчути його мали всі створіння наділені чаклунськими здібностями далеко за межами Карпат. Мабуть десь неподалік дійсно трапилося щось надзвичайне і його наслідки не забаряться, хоча їх поки що важко спрогнозувати.

Наче на підтвердження цього припущення Вольдемара дон Педро різко смикнувся, голосно зойкнув і обм’якнувши затихнув. Вампір нашорошивши вуха прислухався й незабаром зрозумів, що хоча серце у демона ще б’ється, жити йому залишилося вже недовго.

– Педро, з тобою все гаразд? – зважаючи на становище в якому вони обидва знаходилися питання було вершиною безглуздя, та нічого кращого на думку упиреві зараз не прийшло.

– Я помираю, друже, – прохрипів демон тим голосом до якого, за століття їхнього приятельства, так звик вампір. – Ті кому я був вірний раптово відвернулися від мене й чомусь позбавили своєї підтримки. Не знаю, чим я їм не вгодив, та джерело моїх сил зараз практично висохло.

– То свою могутність берсерка ти отримав тимчасово? – в запитанні упиря була насмішка й співчуття водночас.

– Виходить що так. Хоча мені клятвено обіцяли, що ці можливості будуть у мене довіку і я назавше залишуся нездоланним, безсмертним воїном.

– Смерть не здатні обдурити навіть такі істоти як вампіри, – сумно зітхнув Вольдемар. – Рано чи пізно, але й ми відходимо в потойбіччя.

– Ну, тобі ще рано туди, – дон Педро надовго замовк, а потім все ж спромігся прошепотіти. – Друже, маю до тебе ще одне прохання. Останнє в цьому житті.

– Яке?

– Спробуй моєї крові.

– Навіщо? – насторожився Вольдемар неабияк здивований цим бажанням помираючого друга.

– Насамперед це додасть тобі сил протриматися до підходу допомоги. Хтось та неодмінно добереться сюди. Або ж це буде хтось з твоїх компаньйонів, або ж мої гицлі. Це не так важливо, головне щоб ти не був тоді безпорадним, бо ще не відомо хто з них буде гіршим. А ще, в моїй крові є часточки еліксиру, котрим мене колись пригостили в «Пурпуровому Серці». Тобі воно не зашкодить, та дозволить відчувати коли хтось з членів організації буде неподалік. Не знаю як воно працює, та на власному досвіді переконався – діє безвідмовно.