34

За наступний день у мене трапилося аж цілих дві знакові події. Насамперед, повернувшись до печери, де прийшла до тями, я влаштувала у ній прискіпливі оглядини. Звісно ж існував ризик, що при цьому наштовхнуся на якогось смердючого орка, чи ще гірше – підлого демона, та сидіти без діла мені було не сила. Також не хотілося отримати підступний удар в спинку, коли ненароком втрачу обережність та пильність.

Ретельне дослідження підземелля принесло неоднозначні результати. Нікого живого там мені знайти не вдалося. Зрештою і сама штольня виявилася зовсім маленькою і складалася всього з короткого, звивистого коридора, що закінчувався тупиком. Як я там опинилася для мене залишилося великою загадкою. Існувало лиш одне припущення, що мене непритомну сюди хтось приніс. Та в таке було складно повірити, бо який сенс тягати безпорадну вампірку з одного підземелля в інше.

Переконавшись, що в печері пусто, я вирішила вмоститися неподалік входу в штольню і там дочекатися закінчення сонячного дня. З настанням ночі можна буде продовжити розвідку і врешті-решт вияснити куди мене до біса закинула доля. Час тягнувся нестерпно повільно, голод ставав все сильнішим і щоб відволіктися від тривожних думок я спробувала задрімати. Все таки треба було берегти сили, адже невідомо які ще випробування на мене чекали в найближчому майбутньому.

Тиша та спокій зробили свою справу і у мене вже почали злипатися очі, коли раптом до моїх вух долинули дивні звуки. Вмить насторожившись я зрозуміла, що до печери хто крадькома наближається. Трясця, ще на мою голову не вистачало незваних гостей. Принишкнувши в самому глухому закутку підземелля я з тривогою очікувала подальшого розвитку подій. А кроки незнайомців ставали все близькішими і гучнішими. Незабаром мій гострий слух навіть почав вирізняти окремі слова, якими вони пошепки обмінювалися. Говірка безсумнівно була ельфійською.

Незабаром я переконалася в своїх припущення, адже в штольню напхалася ціла ватага ельфів. На щастя вони розташувалися біля самого ходу, тож мене не помітили. А я от могла за кількістю голосів визначити, що їх було десь близько десяти осіб. Мова у прибулих видалася мені якоюсь архаїчною, хоча я могла й помилитися, адже не була лінгвістом і не знала всіх діалектів якими спілкувалися плем’я мого колишнього коханого. От зустріну Валеріуса і неодмінно попрошу щоб він трохи розширив мій кругозір в цій сфері.

Та як би там не було, а головну суть сказаного мені так-сяк вдалося зрозуміла. Говорили в основному лише два ельфи. Один мабуть був очільником цієї ватаги, бо в його голосі звучали холодно-наказові нотки. Другий відповідав першому тихо, однак впевнено й навіть здається трохи зверхньо.

– Брате Бартоломео, ви переконані, що наша присутність в цьому місці залишається непоміченою для ворога? – пробурчав перший ельф.

– Так, брате Тимуре, – впевнено мовив другий. – Моя магія надійно приховає нас від будь-якого стороннього ока.

– Але ж тут буквально все тхне вампірським духом, – слова першого ельфа змусили мене оціпеніти від переляку.

– То й що? – другий ельф був на диво спокійний. – Це малозаселена територія й навкруги водиться чимало всіляких створінь. Мабуть якийсь упир і облюбував собі печеру в якості денного прихистку. Не нервуйтеся ви так, все складеться якнайкраще.

– Вам легко говорити, а для мене це буде першою битвою з таким серйозним супротивником.

– Наш супротивник це чорнокнижник з кодлом своїх послідовників, – тон у другого ельфа був заспокійливим, однак в ньому вже відчувалися ледь помітні нотки роздратування. – Вони не воїни, до того ж безпечні, бо не очікують нападу. Ви атакуєте рішуче та несподівано й швидко досягнете успіху. А про все інше потурбуюся я. Тож відкиньте всякі сумніви і готуйтеся до бою. Коли сонце досягне полудня ми вирушаємо.

Ельфи продовжували теревенити про щось своє та я вже не вслуховувалася до їхньої мови. Натомість задумалася над тим що вони вже сказали. Все почуте якось не вкладалося в моїй голові й викликало шквал запитань. Схоже я стала невільним свідком бесіди двох очільників ельфійського загону, перед тим як вони напали на творця Сурми Воскресіння і його помічників. Та як це можливо? Саме ж побоїще відбулося півтисячі років тому. Не могла ж я потрапити в цей час. Чи могла? Те що зараз відбувалося зі мною однозначно не було пророчим видінням чи якимось іншими магічними маревами. Я насправді знаходилася в печері й за кілька кроків від мене загін ельфів збирався атакувати лігво чорнокнижника. Та як це можливо?

Поки мої мізки, без особливого успіху, переварювали отриману інформацію ельфи дочекалися потрібного їм часу й продовжили свій похід. Я ж була змушена залишатися в печері нетерпляче очікуючи тої миті як останнє сонячне проміння заховається за обрієм. Звісно це було вершиною нерозсудливості і легковажності, та мене буквально розпирало від бажання прослідкувати за загоном нападників й подивитися на поле бою. Хоча поки на землю опуститься вечірні сутінки там вже все буде вирішено. Але цікавість була однією з негативних сторін моєї натури і пручатися їй я ніколи не вміла.

З закінченням дня я вирушила в дорогу. Визначити напрямок куди пішли ельфи виявилося не надто нескладно. Хоча ці чепуруни майже на залишали після себе запаху й моєму нюху було практично ні за що вхопитися, та я все ж зуміла вловити сліди їхньої магії. Маскувальне закляття було простеньке й розраховане на нетривалу дію, бо навіщо даремно втрачати чаклунську силу на щось складніше й могутніше. Воно піддалося виявленню навіть такій не надто вправній і майстерній відьмі якою я колись була. А все інше, це вже, як то кажуть, було справою техніки.