31

Схоже моїй бідолашній голові сьогодні добряче дісталося, бо повернення до реальності у мене зайняло чималенько часу. Відразу, після удару по лобі, перед моїми очима з’явився метушливий хоровод яскравих зірочок, одночасно з цим мене почало нудити, а незабаром взагалі з’явилося відчуття ніби я кудись падаю. Не на близьку долівку штольні у якій знаходилася, а кудись значно нижче й глибше. Тривало це дивне відчуття здавалося цілу вічність. Я провалювалася в бездонну порожнечу все глибше й глибше, і здавалося цьому падінню не буде кінця. Навкруги панувала непроглядна темінь, дзвінка тиша й моторошна прохолода.

Зупинити це падіння, або хоча б пригальмувати його, самотужки було неможливо, а кликати тут когось на допомогу вочевидь не мало ніякого сенсу. Залишалося тільки одне, підкоритися долі та очікувати на той фінал який вона мені приготувала. Зрештою чого перейматися, так чи інакше, а раніше я зі всіх своїх подорожей в уявну країну снів виходила живою та неушкодженою. Сподіваюся, що так трапиться і на це раз. А те, що мене знову закинуло в чергове пророче видіння сумніватися не доводилося.  

Поки тішила себе такими примарними надіями до відчуттів повної безпорадності непомітно додалося ще одне відчуття. У мене раптом засвербіли долоні обох рук. Інстинктивно стиснувши їх несподівано збагнула що там щось є. Я тримала в своїх руках якусь річ якої ще секунду тому у мене не було. Що за чудасія така – подумалося мені. Щоб це могло бути таке. Обмацавши пальцями невидимий предмет зрозуміла, що це… «Сурма Воскресіння». Матері твоїй ковінька – звідки ж у мене знову взявся цей кляте виріб древнього чаклуна?

І наче у відповідь на ці запитання трембіта почала легко тремтіти в моїх долонях. З неї зазвучала тиха мелодія, що нагадувала посвист весняного вітерцю. Сама поверхня інструменту стала ніби теплішою на дотик, й на ній з’явилися ледь-помітні світлові цяточки. «Сурма Воскресіння» мабуть хотіла щось мені сказати, тільки я ніяк не могла зрозуміти що саме. І як знайти спільну мову з магічним артефактом, якого створили кілька століть тому? Не зіграти ж на ньому, як на звичайному музичному інструменту. А чому б і ні? Що я втрачаю? Можливо саме таким чином мені вдасться хоч трішки розібратися в тій ситуації, у яку я потрапила.

Трохи повагавшись я наважилася на відчайдушний крок. Піднесла звужений кінець трембіти до своїх губ і обережно дмухнула у нього. На моє велике розчарування нічого особливого не трапилося. Артефакт так само як і до того продовжував легко вібрувати в моїх руках, ритм та тональність його мелодії ніскільки не змінилася, хіба що здається цяточок на поверхні побільшало й вона стала трішки теплішою.

Роздратована такою невдачею я з усіх сил подула в трубу і на цей раз відчула реакцію «Сурми Воскресіння» на таку мою рішучість. Інструмент стрепенувся наче був живим створінням, з його нутрощів вирвався звук дуже схожий на ревіння лева, сам він осяявся химерними візерунками й враз так сильно нагрівся, що я інстинктивно ледь не випустила його з рук. Ото чудасія, невже мені вдалося активувати цей загадковий артефакт?

Цей здогад-припущення виявився вірним, та мені від цього легше не стало. Навпаки, «увімкнувшись» він почав діяти на власний розсуд більше не зважаючи мої подальші маніпуляції. Щоб я з ним не робила, а інструмент сіпався мов той навіжений, грав собі все гучніше, сяяв яскравіше, й невдовзі перетворився на розжарену кочергу. Закінчилося все сліпучим спалахом перед очима і сильним ударом по лобі, від якого я знову знепритомніла…

Отямилася я від тупого болю в голові й присмаку крові в роті. Кілька секунд збиралася з думками намагаючись збагнути що зі мною трапилося і де я зараз знаходжуся. Останнє що пригадалося з реальних подій була запекла битва з орками, з якої мені не судилося вийти переможницею. Потім втрата свідомості, заплутане видіння й нарешті я опритомніла. Ворогів поруч не чутно, їхній огидний запах більше не дратує мій нюх, однак зір доводить, що навкруги мене все ще підземелля. Мабуть я надалі знаходжуся в штольні, де мене ув’язнив підлий дон Педро.

Баритися не можна й треба якнайшвидше користатися моментом поки нікого поблизу немає. Повільно підіймаюся на ноги й пробую визначитися в яку сторону рухатися дальше. Вибір невеликий, адже я знаходжуся в тупику й тут тільки один вихід. Перші кроки по ньому даються нелегко, а от дальше мені приходить на думку, що тут щось не чисто. Те що відсутнє амбре орків приємний бонус, але де воно, трясця, поділося. Запах цього смердючого племені надзвичайно в’їдливий і щоб він повністю розвіявся потрібно чимало часу.

Знову ж таки, чому я не відчуваю магії гномів? Це ж вони збудували цю штольню і залишки їхніх чарів мають бути тут повсюди. Та чи дійсно це їхніх рук робота? Я вже почала трохи сумніватися в цьому. Гноми майстри своєї справи і підземні ходи у них зазвичай виходять акуратними, з гладенькими стінами, долівкою та стелею. Це було відомо навіть такій далекій від гірничих премудростей як я. А тут таке враження ніби я пересуваюся по норі виколупаній якоюсь безмозгою, криворукою істотою, якій далеко навіть до землерийних вмінь тролей. Чудасія якась та й годі.

Однак ще більше здивування на мене чекало коли я вибралася на поверхню. Там панувала глуха ніч. Це мені було на руку, адже не вистачало ще потрапити під спопеляюче проміння яскравого сонечка. Так хоч можна буде вияснити де я зараз знаходжуся. На перший погляд це був гірська, лісова місцевість без найменшого признаку на якусь людську діяльність. Я здогадувалася що Східні Карпати малозаселена територія, але ж не наскільки. Навіть мій чуттєвий носик не міг вловити таких звичних для сучасно світу запахів, як автомобільні вихлопи.