29

До закинутої шахти вампір прямував без особливого поспіху. З однієї сторони треба було дати трохи часу Петровичу щоб той встиг чкурнути звідси якнайдалі, з іншої – варто було остерігатися пасток, які неодмінно порозставляв тут демон. Звісно дон Педро був не таким наївним, щоб сподіватися буцім упир виявиться настільки необачним, що потрапить в його примітивні капкани. Це виглядало скоріше як своєрідне привітання і нагадування Вольдемару не розслаблятися та готуватися до скорого двобою.

Володіючи гострим нюхом древній кровопивця завиграшки відшукав стежку, якою орки несли його підопічну. Незабаром знайшов він і вхід у штольню гномів. Овальний отвір був висічений у бескиді, що одиноко бовванів посеред лісової гущавини. Сама шахта та близькі околиці були прикриті маскувальними закляттями, які відвертали від цього місця простих людей, однак були безсильні проти таких магічних істот як вампір.

Увійшовши в штольню упир зупинився й голосно гукнув:

– Педро, годі бавитися в хованки, виходи.

– Мій старий друзяко, я заждався тебе, – почувся здалеку глузливий голос демона. – Ласкаво прошу, будь гостем в моїй скромній обителі.

Вольдемар зробив кілька кроків темним коридором і раптом почув, як позаду нього щось гучно загуркотіло. Завалюють вхід в штольню, – подумки всміхнувся вампір, – завбачливий Педро відрізує мені всі шляхи для відступу. Та упир не збирався повертатися, а тому рішуче продовжував іти вперед. Десь метрів через сто, після чергового повороту, він потрапив у простору печеру. Біля однієї з її стін лежав масивний валун, на якому стояла гасова лампа. Поряд каменюки стояв демон і схрестивши руки на грудях радісно шкірив зуби.

– Ну ось нарешті ми і зустрілися, – промовив він тільки-но вампір вступив в коло мерехтливого світла.

– Була б моя воля, вік би тебе не бачив, – іронічним тоном відповів Вольдемар. – Як ти тоді врятувався Педро?

– Дещиця везіння та ваша неуважність були на моїй стороні. Правда потім довелося довго зализувати рани від підступного удару твоєї вихованки. Але шрами прикрашають шляхетного воїна.

– Педро, ти нікчемний воїн і шляхетності в тебе як кіт наплакав. Тоді ти зрадив нашу багатовікову дружбу і як би не Ірена, то я б власноруч вирвав твоє гниле серце.

– Який ти самовпевнений та войовничий, вампіре, – зневажливо пирхнув демон. – Вважаєш себе таким могутнім й непереможним? Тільки я не такий дурбецало, як той недоумкуватий перевертень. Я добре знаю тебе Вольдемаре, знаю як ти думаєш, знаю який наступний крок зробиш, знаю на що ти здатний і чого від тебе чекати. Тож у тебе немає і найменшого шансу здолати мене. Та ми тривалий час були добрими друзями, і я хочу дати тобі ще одну можливість врятувати себе та свою підопічну. Нам стане в нагоді твій тисячолітній досвід та зв’язки в вампірській спільноті.

– Кому це «Нам»? – зневажливо хмикнув упир. – Вочевидь «Ви» це та секта, що називає себе «Пурпурове серце». Педро, як ти злигався з цими покидьками?

– Вони звісно не ідеальні, – поблажливо всміхнувся демон, – однак, там хоча б не використовують мене «на темно». На відмінку від тебе, мій старий, довірливий друже.

– Про що це ти торочиш, зраднику?

– Я маю на увазі твого дорогого приятеля Доменіко, котрий вертить тобою як тільки захоче. Хоча ти настільки сліпий, що за стільки віків так і не збагнув, що лише іграшка в руках гостровухих.

– То будь добрий, просвіти мене в тому, чого я так довго не помічав.

– Залюбки, тим паче що часу для розмов у нас достатньо. Та з чого розпочати?

– З самого початку, – єхидним тоном підказав Вольдемар здогадуючись, що дон Педро для чогось навмисне заговорює йому зуби. Мабуть на щось очікує перш чим розпочати вирішальний двобій. А те, що поєдинку з демоном не уникнути вампір не сумнівався.

– Гаразд, нехай так і буде. Та насамперед дозволь задати тобі одне маленьке запитання. Чому саме зараз ельфам так терміново знадобилася «Сурма Воскресіння»?

– А вам вона для чого? – питанням на питання відповів упир. – Хочете викликати з потойбіччя некроманта Асмодея?

– Не кажи нісенітниць, Асмодей давно вже знаходиться в такому місці звідки не повертаються. А навіть як би це й було можливо, то невже гостровухим так кортить воскресити його?

– Навпаки, всі ми прагнемо не допусти того, щоб артефакт не потрапив у лихі руки. А для цього його необхідно віднайти та заховати в надійне, та недоступне для непосвячених, місце.

– Навіщо його шукати, якщо ельфам і так чудово відомо де саме зараз знаходиться «Сурма Воскресіння». Чи ти наївно вважаєш, що всім гостровухим враз відбило пам'ять і вони геть забули де була розташована лабораторія алхіміка Валентина, яку вони колись знищили? Все твій Доменіко добре знає і давно б вже присвоїв собі той амулет, якби не одна суттєва заковика.

– І що це за заковика така? – почав втрачати терпіння Вольдемар, якому вже набридла ця розмова.

– Ні він, ні його родичі, не можуть взяти до рук «Сурму Воскресіння». Вона захищена таким досконалим охоронним закляттям, котре не піддається навіть найвправнішим ельфійським магам. До речі, закляття надійно оберігає артефакт не тільки від них, але й від усіх інших створінь цього світу, за одним виключенням. І це виключення твоя підопічна Ірена.