28

Я встала, підійшла до вівтаря впритул і одним рішучим ривком зірвала покривало з «Сурми Воскресіння». Потім взяла до рук річ, що нагадувала трембіту, й піднесла до очей. На вигляд здавалося що вона була виготовлена з дерева, однак важила ця майже триметрова труба стільки, що у мене виникло враження, ніби я тримаю на долонях суцільний кусок заліза. Один кінець сурми плавно переходив у широкий розтруб, на іншому, вузькому, виднівся отвір, куди мабуть вставлявся мундштук. Вся поверхня трембіти була вкрита в’яззю магічних рун та чаклунських символів. Я не могла їх прочитати, проте відчувала що у кожному завитку цього химерного мережива жевріє іскра чарівної енергії.

– Погодься, вона вражає, – подав голос монстр і вкрадливо поцікавився. – Не хочеш зіграти?

– Ще чого, – сердито пирхнула я, – Не вистачало ще воскресити якогось древнього чудовиська.

– Для цього у тебе немає необхідних знань, чи ти думаєш що все так просто. Дмухнула у сурму й відразу перед тобою відкриються всі двері в потойбічні світи. Тут потрібно мати відповіді навики, та й для того щоб артефакт активізувався потрібна одна маленька, але надзвичайно важлива, дрібничка.

– Яка? – я думала, що мене вже нічим здивувати, а он є ще якась таємниця.

– У нас немає пищика, себто мундштукам, а без нього сурма не заграє.

– І де той пищик знаходиться?

– Гадки не маю, – почвара безпорадно знизала плечами. – Ти його забрала з собою, після того як заховала тут артефакт.

– Мала б змогу то задушила б тебе голими руками, – сердито гаркнула я. – Скільки разів тобі можна повторювати – не ховала я нічого. Ти просто за ті століття тут з глузду з’їхав і тепер сплітаєш всілякі нісенітниці.

– Якщо не хочеш вірити, то це твоя справа. Я можу лише додати дві речі щоб підтвердити свої слова. В той день на тобі була фіолетова білизна й ти мала свіжу рану на лобі.

– Іди в пекло, – вилаялася я бо колір моєї білизни той псих якось вгадав, а от щодо рани, тут вже він явно забрехався.

Однак висловити свою зневагу до чудовиська мені не вдалося, бо хтось почав грубо шарпати мене за плече. Ще не встигла розплющити очі як ніс вловив огидний сморід орків, а до вух долинули слова паскудного демона:

– Ірено, годі давати хропака. Прокидайся, час вирушати.

– Куди вирушати? – запитала я сердито зиркнувши на свого поневолювача.

– В більш безпечніше місце, – єхидно посміхнувся у відповідь дон Педро – Незабаром сюди навідається твій наставник і між нами відбудиться, так би мовити, «приятельська» розмова. Чим закінчиться ця бесіда – невідомо, та мені б не хотілося щоб ти часом постраждала на випадок її непередбаченого розвитку.

– У вас тут буде поєдинок?

– Скоріш за все так, і я маю надію що сьогодні нарешті ввіткну осиновий кілок у серце цьому зарозумілому виродку.

– Не будь таким самовпевненим, потолоч, – лайнулася я. – Мій наставник першим скрутить тобі в’язи.

– Я не самовпевнений, я реаліст, – вдоволено вишкірився демон. – Мені б це вдалося і минулого разу, та ти, нікчемна комашка, стала тоді на заваді. Та сьогодні ніякого несподіваного втручання в двобою не буде, бо ми тебе завчасно нейтралізуємо.

Після цих слів дон Педро швидко обернувся до мене спиною і кинув в темноту шахти наказовим тоном:

– Розкуйте її, та відведіть в те місце, яке я вам наказав. Тільки не ловіть гав і дивіться, щоб вона не перегризала вам горлянки.

За мить в тьмяному світлі гасової лампи з’явилися вже два знайомих мені орки. Один тримав в руках арбалета, другий – масивний молот та ржаве зубило. То й що був з інструментами взявся розклепувати ланцюг, який тримав мене на припоні мов собаку, його напарник в той час цілився просто мені в серце. Смердючі скунси мабуть думали, що зможуть вдвох тримати мене під контролем. Наївні. Однак нападати на них я поки що не збиралася. Гарантовано – клятий демон знаходиться десь неподалік. Нехай він відволічеться на битву з мілордом Вольдемаром, а тоді я вже дам собі раду з тими харцизяками.

Коли ланцюг було від’єднано від каменю орк-молотобоєць шарпнув тим його кінцем що тримав у своєму лапиську, а арбалетник прохрипів лиш одне слово:

– Вперед.

Вперед так вперед. Ми рушили в темінь шахти опускаючись все глибше й глибше під землю. Як і всі вампіри я мала гострий зір, тож незважаючи на практично повну відсутність світла могла пересуватися без ризику спіткнутися та зламати собі карк. Тай долівка тут була доволі рівною, а стеля високою. Сам коридор метрів з п’ятдесят тягнувся рівно, а потім почав звиватися зі сторони в сторону. Практично на кожному повороті знаходилися отвори-відгалуження. Дідько, та це ж справжній лабіринт. Цікаво чи знають про всі його ходи-переходи мої конвоїри?

Ще десь через метрів п’ятдесят, незважаючи на сморід орків, я відчула легенький запах гномів, що сочився зі стін підземелля. Ну зрозуміло, хто ще крім трудівників-землекопів міг тут вирити таку штольню. Тільки вони, своїми невтомними руками та шахтарською магією, були здатні вирубати стільки проходів-переходів в гірській породі. Мабуть добували тут дорогоцінні самоцвіти, або якісь коштовні мінерали, чи рідкісні метали. Я не геолог і не надто обізнана з історією гномських поселень, тому й гадки не мала хто та для чого тут копирсався в землі. Єдине в чому майже не сумнівалася – ця шахта вже давненько покинута і тут окрім нас та щурів мабуть більше нікого немає.