25

До туристичної бази лісовика Петровича вони дісталися з першими вечірніми зірками. За час поїздки пасажири електромобіля встигли обговорити безліч тем, від того що саме вони зустрінуть коли доберуться до місця призначення, до того що їм потрібно буде зробити насамперед. Версій, гіпотез й пропозицій було багацько, та виробити якийсь конкретний план так і не вдалося. Елементарно не вистачало повної інформації що відбувається з підопічними, та й ситуація могла докорінно змінитися в любий момент.

У цій розмові Вольдемар практично не брав участі. Його голова була зайнята зовсім іншими думками. Вампіра хвилювало те, як він зараз має вести себе з Ліліаною. Молоду вовчицю упир не бачив вже стільки часу. В минулому у них склалися доволі романтичні й пристрасні стосунки, але як все буде тепер? Що він має право їй просити та на яку відповідь варто розраховувати? Чи зберегла вона в своєму серці ще почуття до нього і чи має їхнє кохання шанси на майбутнє? Адже всі ті перепони, що були раніше нікуди не зникли. Вони належать до двох різних рас і така близькість буде негативно сприйматися всім магічним світом. Особисто Вольдемарові це було байдуже, адже вампіри істоти схильні до самотності та відчуженості. Зазвичай близьких друзів у них небагато, а ті що є ніколи не зважаться осуджувати його вибір. Зовсім інша справа – Ліліана. Вона дитя вовчої зграї, де думки родичів мають вагоме значення.

Поважних гостей зустрічав Валеріус в супроводі Гельмута та Христофора. Вигляд у цієї трійці був понурим і втомленим. Кивнувши головою на знак привітання Доменіко з ходу почав про головне:

– Розповідайте, що тут трапилося, які були ваші дії і яких результатів вдалося досягнути?

Валеріус коротко і чітко розказав про останні події закінчивши свою доповідь тим, що позитивних результатів поки що немає.

– А якого милого ви розділилися і залишили Ірену одну? – уїдливим тоном поцікавилася Примадонна.

– Ми вирішили оптимально використати час, щоб якнайшвидше досягти задуманого, – відповів Валеріус. – Я з паном Гельмутом діставали спорядження, необхідне для підводних пошуків, а пан Христофор разом з вашою помічницею наводили контакти з місцевими відьмами.

– І чим можете похизуватися? – не вгамовувалася мадам Діана.

– Спорядження готове до використання хоч зараз, а пані Марієтта в цю мить бесідує з пані Софією, що представляє тутешній Ковен.

– До речі, Ірена, сама наполягла на тому, щоб її залишили одну, – приєднався до розмови перевертень. – Тоді таке її рішення видалося нам доцільним, адже небезпеки не було.

– Невже викрадачі не залишили ніяких свідків та слідів? – запитав Вольдемар.

– Свідок один, власник цієї бази, – подав голос песиголовець. – Тільки толку від нього небагато. Каже що то були якісь чужинці. Начебто один демон та два орки. Але бідолашного лісовика добряче тріснули по довбешці, тож може щось і плутати.

– Він спроможний зі мною поговорити? – вампір відчув як у нього тривожно тьохнуло серце в передчутті поганого.

– Звісно, тільки навряд чи ви шеф дізнаєтеся від нього щось суттєвіше за нас, – іронічно кинув Христофор.

Вони пройшли в одну з хатинок й упир побачив лісовика, що сидів в компанії двох відьом. Вигляд у нього був жалюгідний, ніс розбитий, під лівим оком сяяла синявою велика гематома, права рука бідолахи висіла на саморобній підв’язці. Однак, незважаючи на тілесні ушкодження, Петрових з усіх сил намагався приндитися перед молодими жінками, розказуючи їм якусь веселу побрехеньку. Прихід нових гостей обірвав його на півслові, змусивши прудко зіскочити з ослону й виструнчитися наче солдат, на плацу, перед генералом.

– Де тут наш господар? – вкрадливим голосом поцікавився Вольдемар.

– Я тут, мій пане, – пролепетав лісовик не в змозі приховати переляк в своєму голосі.

– Це при тобі викрали мою підопічну?

– Так, але моєї вини тут немає. Як бачите, я й сам неабияк постраждав від цих бузувірів.

– Як так трапилося, що нападникам вдалося захопити вас зненацька? Де ви були й що робили в цю мить? Чому не чинили ніякого супротиву?

– А біс його знає як,– лісовик розгублено почухав чуприну здоровою рукою. – Ваша підопічна в той час відпочивала в своїй кімнаті, а я маринував грибочки на зиму. Ніхто ж навіть гадки не мав, що таке може статися. І ці паскуди підкралися так нечутно й непомітно, що я не встигнув й оком кліпнути як опинився в їхніх пазурах. Я спробував було пручатися, та сили виявилися нерівними. Он, подивіться, як ці гади віддухопелили мене. А як би пані Ірена не заступилася за мене, то мені б мабуть взагалі був гаплик.

– Скільки їх було?

– Троє. Один демон і два орки. Вони точно чужинці, бо всіх місцевих я добре знаю. Вони на таке насильство до порядних створінь не здатні.

– Якісь сліди нападники залишили? – доєднався до розмови Доменіко.

– На жаль, всі сліди ретельно затерті магічними закляттями, – замість лісовика відповіла Марієтта. – Ми з Софією вже намагалися відновити хоч щось, та чари виявилися надзвичайно складними і наклали їх напрочуд вправно. Можливо нам вдасться розвіяти захисну магію, та займе це деякий час.

– Ех, молодь, молодь! – скрушно захитала головою Примадонна й самовпевнено додала. – Я зараз швидко з цим впораюся.